Рідні зустріли мене запитанням, чому я живий, і цим видали плани, про які воліли б мовчати

Наступні кілька днів нову роль смертельно хворої людини я виконував бездоганно. Повільно пересуваючись коридорами, «знесилено» тримався за стіни, важко втягував повітря й із навмисним надривом кашляв у паперові серветки. Якось увечері за вечерею Владислав голосно поскаржився на стару машину й зізнався, що спить і бачить себе за кермом нового дорогого позашляховика. У відповідь я навмисне почав хрипіти.

— Шкода, що зараз я зовсім не здатен вам допомогти… Адже заощаджень у мене майже немає, — ледь чутно промовив я, не підводячи очей від тарілки.

У цю мить в очах батька спалахнув хижий вогник.

— Взагалі-то, Богдане, ти міг би дещо для нас підписати? — запитав він наступного ранку, коли ми лишилися вдвох; голос його сочився медовою турботою. — Звичайні сімейні папери, нічого більше. Стандартна довіреність, щоб ми представляли твої інтереси в різних установах. Тоді тобі в такому стані не доведеться самому ходити по кабінетах.

Я взяв простягнуті аркуші, удаючи, ніби руки зовсім ослабли, а зір через хворобу затуманився. Розум при цьому лишався холодним і ясним, працюючи з колишньою точністю. Побіжно переглянувши текст, я відразу розібрався в суті: під виглядом довіреності мені дали підписати поручительство за неофіційною позикою. Батько позичав у місцевих сумнівних ділків величезну суму під шалені відсотки, розраховуючи повернути борг за рахунок моєї майбутньої офіційної компенсації після «смерті».

— Звісно, тату. Я підпишу все, що допоможе родині витримати цей час, — покірно промовив я й вивів на документах кривий, тремтячий підпис.

Він навіть не здогадувався, що ці папери стануть важливим доказом підготовлюваного фінансового шахрайства в особливо великому розмірі. А я збирався довести розпочату гру до самого кінця…