Рівно через рік після загибелі доньки батько отримав повідомлення з її номера: «Тату, допоможи»

Ранок був ясний і холодний. Я не голився дві доби й майже не спав, тому очі почервоніли, а шкіра набула землистого відтінку. Поверх вицвілого светра вдягнув стару куртку й узяв дешеву дерев’яну тростину, куплену напередодні.

Перед входом до «Рівноваги» я зсутулився й дозволив плечам безвольно опуститися. Охоронець, який раніше уважно вивчав мене, тепер подивився з бридкою жалістю. Я заїкався, називав себе Остапом Григоровичем і повторював, що приніс документи, про які нібито просив головний лікар.

Чекати довелося довго. Роман, ймовірно, вирішував, чи вигнати надокучливого тестя, чи дати йому ще один рецепт. Нарешті двері відчинили, і я повільно пошаркав білим кам’яним підлогою.

Яскраве світло різало очі, музика тиснула, але все це допомагало ролі: будь-який спостерігач бачив розгубленого старого, якому важко навіть дійти до сходів. Усередині, за цією оболонкою, я рахував кроки й відчував вагу пристроїв у кишенях.

На стукіт із кабінету долинув холодний голос Романа. Він сидів за столом у костюмі й білому халаті, друкуючи на тому самому ноутбуці. Голову підняв лише після того, як я дійшов до крісла.

— Я попереджав, що не стану обговорювати ваші фантазії, — промовив він. — Якщо знову прийшли влаштовувати сцену, охорона вас проведе.

Я обома руками сперся на тростину й дозволив їм дрібно тремтіти. Тремор був не цілком награним: близькість мети розганяла кров.

— Ти мав рацію, Романе. Я старий дурень і не вмію змиритися. Учора мені стало зле, довелося викликати допомогу. Тиск підскочив так, що я подумав — помру сам у порожньому домі.

Він перестав друкувати. Погляд став уважним, але не співчутливим. Роман шукав підступ і водночас насолоджувався моїм зізнанням.

Я важко опустився в крісло, притиснув долоню до грудей і сказав, що більше не хочу боротися. Лесі немає, довести нічого неможливо, майстерня й дім лише повертають до минулого. Я вирішив поїхати до сестри в невелике селище й провести решту часу в тиші.

— Вік справді потребує спокою, — поблажливо зауважив він. — Ви нарешті почали мислити розумно. По що прийшли — по ліки?

Замість відповіді я відкрив папку. Документи на дім, землю й майстерню лягли на край його бездоганного столу. Очі Романа затрималися на печатках довше, ніж дозволяла ввічливість.

Я сказав, що нічого не тямлю в продажу нерухомості й напевно стану легкою здобиччю шахраїв. Попросив оформити на себе довіреність, знайти покупця, утримати справедливу плату за клопіт, а на решту придбати мені маленьке житло. Наприкінці назвав його сином і попросив допомогти заради пам’яті Лесі.

Останнє звертання викликало в нього ледь помітну гримасу, але вартість ділянки швидко її стерла. Роман розглядав папери, прораховуючи майбутній прибуток. Зіниці розширилися, пальці погладили край свідоцтва.

— Це серйозне рішення, — промовив він після довгої паузи. — Однак вам справді важко давати собі раду самому. Я візьму оформлення на себе.

Переможна усмішка ховалася лише в куточках його губ. Він попросив посвідчення особи й страховий номер, щоб юристи негайно підготували генеральну довіреність. Я метушливо витяг документи, кілька разів ледь не впустивши їх.

Роман повідомив, що сканер у приймальні зламаний і доведеться спуститися до бухгалтерії. Він запропонував мені води, взяв посвідчення й підвівся. Перед виходом ще раз подивився на папку, ніби боявся, що здобич зникне.

Коли двері зачинилися, клацання замка прозвучало як сигнал. Немічний старий зник разом із тремтінням. Я підвівся одним рухом і опинився біля столу.

До повернення Романа могла лишатися хвилина, а могла — половина цього часу. Але ноутбук був відкритий, вільний роз’єм містився збоку, і тепер усе залежало від маленького чорного пристрою в моїй кишені…