Рівно через рік після загибелі доньки батько отримав повідомлення з її номера: «Тату, допоможи»

Я під’єднав накопичувач і побачив крихітний спалах індикатора. Екран не змінився, курсор лишився на місці, але всередині вже виконувався сценарій Назара. Водночас правою рукою я дістав мікрофон, опустився на коліно й прикріпив його під дальньою частиною стільниці.

У голові йшов відлік. Двадцять секунд. Тридцять. За дверима поки не було кроків, однак будь-якої миті Роман міг згадати про телефон або послати секретаря замість себе.

Я подивився на смужку світла під порогом. Сорок п’ять. На спині виступив холодний піт, дихання хотілося прискорити, але я змушував легені працювати рівно.

На п’ятдесят дев’ятій секунді індикатор змінив колір. Я висмикнув пристрій, сховав його й знову впав у крісло. Тростина лягла впоперек колін, плечі обм’якли, у руку я взяв склянку води.

Двері відчинилися приблизно за чверть хвилини. Роман увійшов із моїми документами й свіжими копіями, нічого не помітивши. Він сказав, що довіреність підготують до наступного ранку, після чого почнеться продаж.

— Не хвилюйтеся, тепер я про вас подбаю, — додав він тоном людини, яка вже вважала моє майно своїм.

Я подякував йому, назвав справжнім сином і повільно підвівся. Спина лишалася зігнутою до самого виходу. Лише опинившись у машині, я випростався й дістав накопичувач, у якому могла лежати свобода Лесі.

За пів години пристрій опинився на столі перед Назаром. У підвалі гули комп’ютери, Тарас перевіряв зв’язок із мікрофоном, а я пив міцний чай із термоса. Після клініки збудження відступило, поступившись місцем холодній зосередженості: ми запустили механізм, але ще не знали, чи спрацював він.

Назар переніс дані в ізольовану систему й узявся розбирати архіви. На трьох моніторах змінювалися каталоги, таблиці й журнали. Він працював майже дві години, перш ніж відкинувся на спинку стільця й повідомив, що копія повна.

Роман зберіг усе. У прихованій папці лежали чернетки довіреності на будівлю Лесі, скани її документів, правки нотаріуса Дорошенка й листування щодо дат. Деякі файли були створені вже після офіційної смерті доньки, хоча папери намагалися видати за давніші.

В іншому архіві знайшовся справжній журнал закритого блоку, відмінний від того, який показували перевіряльникам. Пацієнтка номер сорок два надійшла рівно рік тому без діагнозу. Під електронними призначеннями стояв підпис Романа, а дозування препаратів пояснювали майже безперервне безпам’ятство Лесі.

Я дивився на рядки й бачив її тонку руку під крапельницею. Зять документував кожну ін’єкцію, певний, що закритий сервер надійніший за сейф. Його одержимість контролем перетворилася на докладний літопис злочину.

Були записи про тимчасове зниження дози через падіння тиску, внутрішні розпорядження не допускати відвідувачів і список працівників третього блоку. Окремий файл пов’язував Романа з компанією, що отримала нерухомість, а платежі збігалися з датами оформлення підробленої довіреності.

Тарас негайно зв’язався з майором Ковалем і переказав знайдене, не передаючи приватну копію. Коваль одразу попередив: здобуті без санкції файли не можна долучати до справи, вони можуть слугувати лише орієнтиром. Офіційну підставу мали дати документи щодо угоди, свідчення Дорошенка й подальший обшук.

Коваль збирався знову підняти реєстраційні матеріали, перевірити рух грошей і допитати нотаріуса. Лише після цього можна було отримати санкції на затримання й обшук. Витік міг змусити зятя перевезти Лесю, тому до останнього моменту зовні нічого не мало змінитися.

Тарас увімкнув приймач. Із динаміка долинув голос Романа: він насмішкувато обговорював із юристом довірливого «старого бовдура» й прикидав, як швидше знайти покупця на мою ділянку. Я слухав спокійно. Нехай насолоджується подарованою йому перемогою, поки документи проходять кабінетами.

Майор вирушив до ізолятора до Дорошенка. Перед нотаріусом поклали офіційну виписку з реєстру, спірну довіреність і відомості про платежі, після чого спитали про жінку, яку привезли в загальмованому стані заради підпису. Відповідь мала визначити швидкість усієї подальшої операції.

Ми лишилися біля динаміка, боячись пропустити будь-який дзвінок. У кімнаті пахло нагрітою технікою й вистиглою кавою, годинник ішов болісно повільно. Десь у закритій палаті Леся, можливо, вже знайшла мій годинник, а тут вирішувалося, чи встигнемо ми повернутися до того, як Роман відчує загрозу…