Розбираючи старе горище, хлопець знайшов дивний фотоколаж своєї дружини, зроблений 15 років тому
На збільшеному знімку білий фургон виїжджав від кіоску о 17:48. Наступний кадр було зроблено через дев’ять хвилин: Світла йшла до будинку, притискаючи до боку сумку, а за нею рухалася Олена у світлому плащі. О 18:06 автоматичний кадр зафіксував Анну біля сусідньої хвіртки. За її плечем мати виходила з літньої кухні сама. Віктор повернувся лише на останньому кадрі, після пів на сьому.
Анна дивилася на екран, не кліпаючи. На надрукованих знімках часу не було; лише метадані карти пам’яті вперше розставили кадри хронологічно. Після знімка біля хвіртки Анна злякалася матері, яка вийшла з кухні, сховалася за сусідньою огорожею й наважилася зайти у двір лише після повернення фургона. Вона пам’ятала тіло й Віктора, який схопив її за плечі. Мати роками повторювала, що саме він напав на Світлу. Колаж був спробою зберегти правду, але страх змусив її прийняти материнську версію.
Після пред’явлення послідовності кадрів Віктор змінив свідчення. Він визнав, що брав участь у махінаціях із документами й допоміг приховати тіло. За його словами, Олена зателефонувала йому на робочий телефон складу й сказала, що Світла впала під час сварки. Коли він повернувся, дівчина не дихала. Віктор боявся викриття боргів і погодився залити приямок, а потім змусив Анну спалити сумку. Згадка про склад збіглася з фургоном, що виїжджав на знімку, і дала змогу перевірити його маршрут.
Слів Віктора було недостатньо, щоб визнати його розповідь правдою. Постачальник давно закрився, але копії шляхового листа, перепустки з машинною позначкою часу й накладної з підписами збереглися в матеріалах старого судового спору. Колишній вантажник упізнав свій підпис, не вдаючи, ніби пам’ятає той вечір. Експерт підтвердив безперервну послідовність файлів і відсутність редагування. Час камери звірили з годинником кіоску й машинною позначкою на перепустці; розбіжність не перевищувала двох хвилин. Так підтвердилося, що Віктор був на складі. На металевому ребрі печі зберігся старий скол, що відповідав характеру ушкодження скроневої кістки.
Олена трималася ще кілька допитів. Вона казала, що Світла прийшла вже пораненою, що час на фото неправильний, що донька мститься їй за важке дитинство. Але одного разу, сперечаючись із Наталією, вигукнула: «Вона сама вчепилася в мій рукав, коли я потягнулася до зошита». Про те, що перед падінням була боротьба за зошит, знали лише учасники; навіть Віктор описував наслідки, а не саму сварку.
З адвокатом Олена дала нові свідчення. Вона не планувала вбивати Світлу. Злякавшись в’язниці, боргів і ганьби, Олена вирвала в неї оригінальний зошит, штовхнула дівчину й побачила, як та вдарилася скронею об край печі. Замість швидкої допомоги вона зателефонувала Віктору. Сторінки оригіналу Олена спалила в печі ще до повернення Віктора; у сумці, яку пізніше змусили спалити Анну, зошита вже не було. Через два дні Олена повідомила з вуличного автомата про вигадану поїздку Світли в автобусі, щоб відвести пошуки від будинку. Так з’ясувалося, що Анна п’ятнадцять років прикривала не ту людину: Світлу згубила Олена — мати Анни…
