Лікар попросила чоловіка вийти. І поставила мені одне запитання

Я опустила очі й промовчала.

Ні. Ні, я себе не пробачила. Жодного разу. Щоразу, коли я бачила заповітні дві смужки на чужому тесті, коли чула радісне «вітаємо!» на роботі, коли мої колеги вихвалялися фотографіями усміхнених немовлят — той невидимий камінь у моїй кишені ставав дедалі важчим і важчим.

— Тобі обов’язково треба поговорити зі своєю мамою, — твердо сказав Єгор.

Я нервово здригнулася.

— Навіщо?

— Бо це вона все вирішила за тебе тоді. А несеш цей тягар ти одна. Увесь цей довгий час.

— Вона не хотіла мені нічого поганого. Вона просто дуже злякалася.

— Я це прекрасно розумію. Але тобі необхідно сказати їй усе, що ти відчуваєш. Інакше цей біль так і залишиться жити всередині тебе. Він завжди стоятиме невидимою стіною між вами.

Людмила Сергіївна жила в однокімнатній квартирі на іншому кінці міста. Третій поверх, квітуча герань на чистому підвіконні, накрохмалені в’язані серветки. Я приїхала до неї в суботу рано-вранці. Без попередження й дзвінка.

Мама відчинила мені двері в старенькому домашньому халаті. Щойно побачила мене — і відразу все зрозуміла. По моєму обличчю. По тому, як напружено я стояла на порозі.

— Заходь, — тихо сказала вона, і її голос зрадливо здригнувся.

Ми пройшли й сіли на маленькій кухні. Мама метушливо поставила чайник на плиту. Дістала улюблені чашки. Усе відбувалося як завжди — її руки були постійно чимось зайняті, а очі винувато відведені вбік.

— Мамо, — твердо почала я. — Я все знаю. Я знаю, що ти тоді все розповіла Раїсі. Про клініку. Про аборт. Про все на світі.

Чашка в її руці завмерла на півдорозі до кухонного столу.

— Хто тобі це сказав?..