Лікар попросила чоловіка вийти. І поставила мені одне запитання

Лікарка попросила чоловіка вийти, і я зрозуміла: зараз буде те саме запитання. Єгор підвівся й хруснув пальцями. Пролунав глухий сухий звук — його кісточки давно звикли до навантаження. Він подивився на мене. Я кивнула, даючи зрозуміти, що все гаразд. Чоловік вийшов, і двері за ним зачинилися м’яко, без клацання.

Інна Леонідівна зняла окуляри, поклала їх на стіл і прямо запитала:

— Зоє, у вас були вагітності до цього шлюбу?

Мене наче облили крижаною водою. Чотири роки ми з Єгором ходили по лікарях. Змінили дві клініки. Здавали аналізи, робили УЗД, приймали таблетки й уколи, вели графіки. «Безпліддя неясного генезу» — ось що нам казали. Неясного. Наче ніхто не міг знайти причину, ніби вона сховалася так глибоко, що жоден апарат не дістане. А причина сиділа в мені. Уже вісімнадцять років.

— Зоє? — Інна Леонідівна трохи нахилила голову.

Їй було за п’ятдесят: коротка стрижка, дуже спокійні очі. Вона не квапила, але й не відступала. Я відкрила рот. Закрила. Знову відкрила.

— Так, — сказала я. — Одна. Мені було шістнадцять.

Вона кивнула. На її обличчі не відбилося ні здивування, ні осуду. Лікарка просто кивнула й щось записала в медичній картці.

— Чим закінчилася?

— Перериванням, — я ледь вимовила це важке слово. — Були ускладнення.

— Які саме?