Рятуючи своє життя, вона крикнула «ДЯДЬКУ ВАНЮ» першому-ліпшому

Поїхати. Він сказав поїхати. Тихо зібрати речі, як та жінка, яка пів року тому покинула квартиру й щезла.

Дожити свій вік десь подалі, у спокої, про який вона так мріяла. Але вона не поїде — тепер, коли син Каті дивиться на неї Катиними очима і коли вона нарешті знає правду. Усе життя Галина мовчала й ховалася, і це мовчання коштувало одній жінці життя, одному хлопчикові — матері.

Ще вчора від’їзд міг видатися порятунком. Тепер він означав би повторити колишнє мовчання: знову лишити Катиного сина поруч із людьми, які погубили його матір, знову дозволити Кравченкові вирішувати, кому зникнути, а кому лишитися. На це Галина більше не погоджувалася.

Досить. Вона підняла комір стьобаної куртки, взяла сумку й пішла з ринку в темряву. Тепер вона думала спокійно, ясно, по-старому.

Як думала колись, складаючи план на зміну. У неї майже нічого не було. Стара, пенсія, чужий прилавок. У них було все.

Гроші, люди, зв’язки в органах, довгі руки. Але в неї було те, чого не було в них: вона знала, з чого все почалося.

І вона знала, де в Кравченка тонко. Там само, де було тонко вісімнадцять років тому. У паперах…