Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

— Алла потягнулася й відчула, як хруснуло щось у попереку. Старість — не радість, уже п’ятдесят п’ять.

Треба б на йогу записатися чи на плавання. Тільки коли їй плавати? Після доби відіспишся, потім справи домашні, а тоді знову на чергування.

— Привезли, — кивнула Василиса. — Прямо з приймального. Екстрена.

Алла скривилася. Екстрених пацієнток вона не любила. Аллі подобалося ретельно готуватися до кожних пологів.

Вивчати карту, розмовляти з новою дівчинкою, знайомитися з нею, шукати підхід. Вона знала: чим менше дівчинка хвилюється, тим краще минають пологи. Нічого дивного, коли майбутня мама спокійна, упевнена в тому, що все буде добре, то й потрібні гормони виділяються.

А їй, Аллі, залишається тільки трохи допомагати природному процесу. А от хвилювання і стрес, а також страх — ні до чого. Надивилася вона в роки молодості на роботу інших акушерок.

Хтось кричав на дівчат, хтось залякував. Чого тільки Алла не наслухалася від них. Колись Алла вирішила, що ніколи такою не стане.

Ні, пологи, на її думку, мають бути радістю, першим кроком у нове щасливе життя. Вони не повинні бути страшним випробуванням, про яке в майбутньому жінка згадуватиме зі здриганням. І Алла намагалася зробити так, щоб жінкам було комфортно.

Жодного яскравого світла, адже воно ніяк не сприяє виробленню окситоцину. Тиха, м’яка мова. Спонукати дівчинку слухати своє тіло й робити те, чого воно потребує.

От і йдуть до неї. От і передають її номер із рук у руки. — Піду, — зітхнула Алла.

— Подивлюся хоч. Чорт, хоч би подзвонили заздалегідь. Алла поправила халат і розім’яла затерплу шию.

І як вони її привезли, вона навіть не помітила. Захопилася заповненням нескінченних історій і журналів. І про що тільки думає керівництво.

Замість того, щоб працювати, медики цілими днями пишуть і пишуть, і кінця-краю не видно. Погрожували перейти на електронний документообіг і перейшли ж. Та от тільки папірці ніхто не скасував.

Тепер виходить подвійна робота. І спробуй хоч одну помилку в документах допустити, потім проблем не оберешся. Мінімум — догана, а максимум — премії можуть позбавити.

Привезена дівчина лежала на кушетці й постогнувала від болю. Аллі відразу не сподобався вираз її обличчя. Не звичайного страху, не тривоги, а якась дивна в цій ситуації байдужість.

Дивиться в стелю, не моргаючи, тільки стогне тихо, жалібно, як покинуте кошеня. Алла підійшла до кушетки й представилася. Дівчина подивилася на неї й кивнула.

— Добрий день. Скажіть, а це довго? Довго ще?

— Не можу так сказати, оглянути треба вас. Карту з обмінною історією віддали? Дівчина знову кивнула.

— Так, усі документи були в них, я нічого не знаю, віддали чи ні. Вона заплющила очі й шумно втягнула повітря. — Господи, як же боляче.

— Болить, — підтримала її Алла. — Зате потім скільки радості. Біль увесь забудеш.

— Не забуду, — тихо сказала дівчина, — ніколи не забуду. Алла всміхнулася. Це вона чула часто.

І що забути такі муки ніхто не може, і що чоловіка дівчинка більше до себе ні за що не підпустить. А потім забувають. Забувають, як миленькі.

І обіцяють, що повернуться до неї знову, за другим чи за третім. Дівчина знову видала протяжний стогін і заплющила очі. Алла взяла її за руку.

У такі моменти вона уявляла, що передає пацієнтці свою силу, добру енергію. Дурниця, звісно, але їй здавалося, що це працює. — А як тебе звати, мила?

Я й документи твої не подивилася. Дівчина розгублено кліпнула, ніби забула своє ім’я. — Ліда.

— Лідія. Ану ж бо, Господи, за що така біль? Може, щось можна вколоти?

— Лікар подивиться й скаже. Може, й дозволять знеболити, — кивнула Алла. — Лідочко, все буде добре, ти, головне, мила, потерпи.

— А відмову від дитини потім писати чи зараз? У голосі дівчини задзвеніли металеві нотки. Алла здригнулася.

— Відмову? Яку відмову? — Лідо, — розгублено промовила вона, — навіщо відмова?

Звісно, такі випадки вже траплялися в її практиці. Їй пощастило, їх було всього два. Першого разу відмову написала дівчинка, якій на момент пологів було 15 років.

Батьки наполягли. Алла не зуміла їх умовити, але потім дізналася, що малюка забрали. Опікунами стали бабуся й дідусь, а отже, історія закінчилася добре.

Другий випадок запам’ятався їй назавжди. Жінка відмовилася від п’ятої дитини. Сказала, що старших нічим годувати, цього просто не витягне.

Як тільки Алла не намагалася її вмовити. Готова була грошима допомагати, аби тільки малюка забрали додому, але нічого не вийшло. Малюк вирушив до дитячого будинку.

— Я писатиму відмову, — твердо заявила Ліда. — Мені ця дитина не потрібна, і не показуйте її мені. Не треба, будь ласка.

По щоці її скотилася сльоза. Очі гарячково блищали. Аллі на мить здалося, що Лідія, мабуть, божевільна.

Треба перевірити, раптом перебуває на обліку в психіатра чи, що ще гірше, взагалі наркоманка або алкоголічка. Та ні, не схожа вона на наркоманку. Чепурна, волосся заплетене в акуратну косу, щоки такі ніжні, круглі, якісь зовсім дитячі.

І очі ясні, світлі, розумні, тільки от нещасні, як у покинутого собаки. Дивно бачити такі очі, дуже дивно, на цьому зворушливому й такому милому обличчі. — Лідіє, я підійду пізніше.

Алла вичавила з себе усмішку. — Тут є кнопка. Ось тут, у головах.

Якщо щось треба, ти дзвони, до тебе прийдуть. Скоро буде лікар, він зараз в операційній. Лідія кивнула, байдуже дивлячись у стелю.

Алла вийшла з пологової й вирушила на пост. На стіл уже поклали документи Лідії. Алла вдягла окуляри й узялася їх вивчати.

Двадцять чотири роки. Хм, зовсім молоденька. Освіта середньо-спеціальна, кухар, працює в кафе.

Треба ж, Алла це кафе чудово знає. Часто заходить туди після роботи. Там дуже смачна кава й чудові булочки із заварним кремом.

Перша вагітність. На облік стала в тридцять тижнів. Нічого собі, навіщо тягнула?