Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

— спитала Алла.

— Ну а потім виявилося, що я вагітна. Я відразу зрозуміла від кого. Хотіла аборт зробити, але пізно було.

Тоді мені почали дзвонити з незнайомих номерів. Я спершу слухавку не брала. Говорили якісь гидоти, погрожували, вимагали грошей.

Таку суму, якої я й в очі не бачила. Але я сім-картку нову купила. І вони знову мене знайшли.

Писали повідомлення, щоб я сказала, де Костик. Я ж справді не знаю, де він. Ще писали, що я за свого мужика розплачуватимуся.

Собою. — І ти вирішила, що дитині безпечніше буде в дитячому будинку? — Так, вирішила, — кивнула Ліда. — Мене від цієї думки трусити починало.

Ну, що він буде далеко від мене. А якщо поруч? Раптом його б узагалі вбили.

Я ж зовсім сама. І шукати мене навіть ніхто не буде, якщо щось станеться. А тут ви запропонували пожити у вас.

Я подумала, що це сам Бог мені вас послав, і погодилася. А тепер ось це… Ліда шморгнула носом, і сльози знову заблищали на її очах.

Матвій, мабуть, відчувши тривогу матері, прокинувся й почав розгублено озиратися навколо, скрививши невдоволену гримаску. Алла простягнула дитину матері. Та притиснула хлопчика до себе й поцілувала його в пухку щічку.

— Господи, мені так страшно, — сказала вона. — То що ти бачила? — спитала Алла. — До тебе хтось підійшов, щось сказав зараз на вулиці?

— Ні, не підійшов. Ліда понизила голос. — Але я бачила Костика.

Поруч із ним був якийсь чоловік, вони просто стояли й дивилися на нас. І я його боюся, страшенно, він же пов’язаний із якоюсь мафією, так? Так виходить.

— Не знаю. Алла розгублено розвела руками. — Правда, я нічого не знаю.

Дитино, ну не може такого бути. Скільки часу минуло, про тебе вже забули. Може, тобі здалося?

Ліда похитала головою. — Не забули. Володя казав, що вони про борги не забувають.

Напевно, вийшли на Костика, він пообіцяв їм щось. Може, вони тепер дитину хочуть викрасти, як ви думаєте? По щоках Ліди покотилися сльози.

Схлипуючи, вона продовжувала. — Викрадуть і продадуть у багату сім’ю. Я читала про такі випадки.

Або мене продадуть у рабство. Господи, що робити тепер? Я не розумію.

— Той Володя… Ти щось про нього знаєш? Він не писав більше, не дзвонив? — спитала в Ліди Алла.

Дівчина зіщулилася, обхопивши себе руками за плечі. — Ні, жодного разу. Я чекала.

Знаєте, мені здавалося, що він з’явиться й вирішить усі мої проблеми. Розумію, що це дуже нерозумно, так просто не буває, але я чекала. — Лідо… А є в тебе хоча б одна фотографія цього Володі? — спитала Алла. — Може, випадково зробила чи…

— Є. Ліда витягла з кишені джинсів старенький телефон. Знайшла потрібний знімок і простягнула телефон Аллі.

— Ось він. А чому вам так цікаво? На запитання Ліди Алла не відповіла.

Вона глянула на знімок і втратила дар мови. Це був її син. Подорослішалий, якийсь чужий, але це був він.

Володя. Темне волосся, родима плямка на обличчі. — Господи… — прошепотіла Алла. — Цього просто не може бути.

— Вам зле? Ліда підскочила до Алли й присіла поруч із нею навпочіпки, вдивляючись у її обличчя. — Може, швидку?

— Не треба. Алла підвелася й підійшла до вікна. Її душили сльози, а серце знову почало боліти.

Як боліло завжди, коли вона думала про сина. Як же так? Як же могли так переплестися нитки долі, що звели її з цією дівчиною, матір’ю її онука?

— Ви мене лякаєте! — у голосі Ліди звучали майже істеричні нотки. — То ви його знаєте? Знаєте, хто він?

Алла повернулася до Ліди, яка притискала до себе Матвія, налякана й така розгублена. — Так, Лідочко, знаю. І дуже добре знаю, адже він мій син.

— Як? — Ліда повільно опустилася в крісло. — Ви тому покликали мене жити до себе?

— Ні, дівчинко. Просто Матвій дуже на нього схожий. Я його як побачила, думала, в минуле повернулася.

Не могла я тебе кинути, тебе і його. Я ж вірила, що збіглося, що доля мені сина повернула, хоч так. — Господи, — прошепотіла Ліда. — Може, ви помиляєтеся?

— Не помиляюся, дівчинко. Алла почала ходити кімнатою. — Не можу я помилятися, це Володя, мій син.

Єдиний. А я все гадала, чи живий. — Виходить, що живий. Що з ним сталося? — спитала Ліда. — Чому? Чому він зник?

— Дівчинко, якби я знала, що з ним сталося, якби знала! Алла потерла лоба, голова почала нестерпно боліти. Зник же він кілька років тому, пішов із дому й не повернувся.

Більше нічого про нього не знаю. — Розкажіть, — попросила Ліда. Матвій раптом прокинувся й невдоволено закректав.

Ліда поцілувала сина в лоб і ще міцніше притиснула до себе. — Будь ласка, розкажіть. — Добре.

Алла повернулася на диван. Ноги перестали її тримати, а всередині ніби дедалі сильніше натягувалася сталева струна. Їй здавалося, ще трохи — і ця струна лусне, і тоді Алла помре, у неї просто не витримає серце.

З Володею завжди було нелегко. Важкий підліток, бунтар. Сперечався з матір’ю з будь-якого приводу.

Якщо вона казала, що це чорне, він твердив, що біле. Якщо вона називала щось кислим, він, навпаки, солодким. А ще дуже страждав через брак грошей.

Аллі доводилося сутужно, а вона намагалася підробляти й брала додаткові зміни, падаючи з ніг від утоми. Також економила на собі. Але вона розуміла, що не може дати синові того, чого він хоче.

Запити у Володьки завжди були високими. Фірмові джинси, плеєр, магнітофон, а потім комп’ютер, а краще ноутбук. Грошей не вистачало, Володька злився, наводив за приклад однокласників, батьки яких заробляли нормально.

— Ходжу як жебрак, — дорікав він матері. — Усі сміються. — Синочку, але немає в мене поки що можливості купити тобі нові джинси й кросівки, — виправдовувалася сліпо закохана в сина Алла.

— Наступного місяця премія буде, може вийде. Але вся премія йшла на оплату квартири, їжу й купівлю нових чобіт замість тих, що остаточно прохудилися. Володька злився, всім своїм виглядом демонструючи, що мати не здатна забезпечити його найнеобхіднішим.

Коли він навчався в 10-му класі, Алла помітила в сина нові кросівки. Фірмові, якісні. Такі вона дозволити собі не могла.

— Звідки? — суворо спитала вона. — Назбирав, — відмахнувся Володя. — Ти ж мені даєш на обід, от і збирав цілий рік.

— Там би не вистачило, — засумнівалася Алла. — Скажи чесно, де ти їх узяв? — Ти що, думаєш, я вкрав, так? — насупився Володька. — Так і скажи: вважаєш, що твій син злодій?