Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

Туди отак просто з вулиці не потрапити. Звісно, Володька не вступив. Аллі здавалося, що він і не старався особливо, він набрав половину від прохідного бала.

— Що вдієш, піду в армію, — оптимістично заявив він, не побачивши себе в списку на зарахування. У Алли всередині щось обірвалося. Її хлопчик, її малюк в армії, де з ним може статися все що завгодно, де її не буде поруч, щоб допомогти, зігріти, підказати.

Але вдіяти вона вже нічого не могла. А отже, залишалося плисти за течією. Коли Володька пішов, вона не знаходила собі місця від хвилювання.

Допомагала прийти до тями тільки робота. Алла справно писала синові листи й отримувала короткі відповіді: мовляв, усе добре, здоровий, годують чудово. Більше ні слова.

Але Алла була рада й цим новинам. Із сином усе гаразд, він не воює в гарячих точках, ситий, є дах над головою, чого ще бажати. Вона з нетерпінням чекала його повернення.

Володька повернувся, і він і справді змінився. Погляд став твердішим, тепер він нагадував матері вовченя, став замкненим. Він і раніше не ділився переживаннями з матір’ю, тепер же й зовсім волів відмовчуватися.

Відповідав на всі її запитання односкладово або взагалі їх ігнорував. У нього з’явилися нові друзі, з якими він пропадав десь днями безперервно. Аллу непокоїло, що Володька не починає шукати роботу й не готується до вступу в інститут.

Вона намагалася поговорити про це з сином, але він тільки відмахувався. — Мамо, все нормально, часу навалом, — казав він. — Що ти причепилася?

Робота, робота… Звикли жити за вказівкою. Вивчився, пішов у цех, горбишся там до пенсії, а я так не хочу.

— А як же ти хочеш, сину? Робота — це ж не тільки гроші, це самореалізація, можливість бути корисним, — сперечалася Алла. — Ну ти корисна? – заперечував Володя. – Корисна, і що?

Отримуєш копійки, здоров’я угробила, бачиш тільки свою роботу й більше нічого. Ти хоч за кордоном була? — Ні. — Хоч раз собі дорогу річ купувала?

— Теж ні. — Це не головне, – намагалася переконати сина Алла. — І взагалі, у мене ж вищої освіти немає, була б, і все було б інакше, синочку.

— Ну так, так, лікарі в нас отримують гори грошей, – сміявся Володя. — Мабуть, на мерседесах усі на роботу приїжджають. Ні вже, мамо, я хочу жити інакше, не як ви. У нас свої уявлення, свої правила.

Аллу міркування сина лякали. Вона була впевнена, що він ризикує вплутатися в щось незаконне, і вона мала рацію. Уже через рік після повернення з армії Володя опинився в слідчому ізоляторі вперше.

Його і парочку його товаришів, з якими він познайомився під час служби, спіймали на азартних іграх. Грали вони зі старшокласниками місцевих шкіл, обладнавши як підпільне казино квартиру одного з учасників банди. Дітей ставили на лічильник і погрожували, що в разі несплати боргу буде завдано шкоди їхнім рідним.

Володя сів до в’язниці. Вийшов він через рік, ставши ще більш замкненим і злим. Алла не питала, що відбувалося з ним під час відбування строку, розуміючи, що згадувати про це він просто не хоче.

На щастя, він влаштувався на роботу в магазин вантажником. Жінка заспокоїлася. Так, може бути, мрії про вищу освіту доведеться залишити в минулому.

Хто захоче брати студента із судимістю? Але зате є робота, зрештою, живуть люди й без освіти, і нічого. Потім вона знову почала помічати, що Володя купує речі, які явно не відповідають його скромній зарплаті.

Вона знову влаштувала йому скандал і знову не отримала відповідей ні на одне своє запитання. Володя огризався, казав, що живе так, як хочеться, і не має наміру дотримуватися її вказівок. — Ти ж знову сядеш, — ридала Алла, — мені знову тобі передачі носити, в цих проклятих чергах стояти?

— Та не носи, — спокійно відповів він, — про мене є кому подбати. — Кому ж це? — спитала Алла. — Та не твоя справа, — заявив син.

Того дня він пішов із дому надовго, його не було тиждень. Алла обдзвонила всіх його друзів, написала заяву в поліцію, щодня перевіряла, чи немає Володі в якійсь лікарні, благо серед її знайомих було багато медиків. Але він наче у воду канув.

Володя повернувся так само несподівано, як і зник. Він був налаштований благодушно: подарував матері букет квітів, купив торт. — А що відзначаємо? — спитала Алла.

— Нічого, мамо, я що, не маю права тебе порадувати?