Сестра колись відбила мого нареченого, але на похороні матері їй довелося дізнатися правду про моє нове життя

— Життя надто коротке, щоб сестри залишалися чужими до кінця.

— Я знаю, — прошепотіла я, відчуваючи, як стискається горло.

— Пообіцяй. Не заради неї. Заради себе. І, може, трішки заради мене.

Я пообіцяла. Не тому, що була певна у своїх силах, а тому, що хотіла дати їй спокій.

За три дні мама пішла. Тихо. Поруч були я, Данило й батько. Майже одразу я зателефонувала Дарині. Це була наша перша розмова за роки.

— Мами більше немає, — сказала я.

У слухавці пролунав різкий вдих. Потім кілька секунд тиші.

— Я приїду, — відповіла вона нарешті. Голос тремтів.

Ми зустрілися в батьківському домі. Обійнялися коротко, незграбно — як люди, які пам’ятають одне одного тілом, але давно розучилися бути близькими. Потім зайнялися справами: батько, документи, похорон, дзвінки, списки. Справжнє випробування чекало попереду.

Ранок похорону був сірий і вологий. Я стояла перед дзеркалом у своїй старій кімнаті, поправляючи чорну сукню, й не розуміла, як витримаю цей день. Данило підійшов ззаду, поклав руки мені на плечі.

— Я поруч, Оксано. Що б не сталося.

На кухні батько сидів перед неторканою чашкою кави. Йому було сімдесят два, але за останній тиждень він постарів сильніше, ніж за роки до цього. Я торкнулася його плеча.

— Тату, ти готовий?

Він повільно кивнув.

— Лідія казала, що похорон потрібен живим, а не мертвим, — вимовив він глухо. — Раніше я не розумів.

У траурній залі вже збиралися родичі, сусіди, мамині подруги, люди, яких я ледь упізнавала. Я трималася поруч із батьком, приймала співчуття й автоматично дякувала. Двоюрідна тітка Раїса погладила мене по щоці.

— Ти стала дуже схожа на Лідію. Вона б тобою пишалася.

Подруга мами Поліна спитала, чи живу я тепер в іншому місті. Я кивнула й не стала додавати, чому поїхала.

Ми сіли в першому ряду. Данило влаштувався поруч. У залі раптом пройшов шепіт, і я повернула голову. Увійшли Дарина й Артем.

Сестра була в дорогій чорній сукні, бездоганно укладена, з прикрасами, що впадали в око навіть у напівтемряві. Артем виглядав напруженим, хоч костюм сидів на ньому ідеально. Він тримав Дарину за талію. На її руці, що лежала на клатчі, демонстративно сяяло велике кільце.

Батько напружився.

— Тату, дихай, — прошепотіла я, поклавши долоню йому на плече.

Вони йшли повільно, зупиняючись біля знайомих. Я дивилася на мамину фотографію біля труни, на її м’яку усмішку, й змушувала себе не підводитися. Нарешті Дарина підійшла до нас. Вона обійняла батька, той відповів скуто. Артем простягнув йому руку й отримав сухий кивок.

— Оксано, — сказала Дарина…