Щоранку рівно о 06:15 сотні чорних ворон зліталися на дах одного й того самого будинку в селі, зберігаючи цілковиту, мертву тишу. Сусід вирішив запустити дрон, щоб подивитися, що їх так приваблює

У вівторок Андрій вийшов на подвір’я заздалегідь. До шостої п’ятнадцять дах залишався порожнім. Коли секундна стрілка торкнулася дванадцяти, птахи хлинули одразу з трьох боків і сіли чорними рядами, залишивши вільне коло біля нового бляшаного ковпака. Вони мовчали. Приблизно за хвилину всередині почувся короткий гул, потім клацання — і по схилу розсипалося щось світле.

Із землі не можна було зрозуміти, звідки саме з’являлися крупинки. Андрій зняв усе на телефон і зателефонував Ірині, знайомій, яка багато років допомагала притулку для диких птахів.

— Так поводяться ворони, які чекають на звичну подію, — обережно сказала вона. — Їх могли приваблювати відходи біля теплої вентиляції, а звук старої заслінки міг стати звичним сигналом. Якщо хтось закріпив у них таку звичку, час вони теж запам’ятовують. Але за записом я не скажу, випадковість це чи чийсь умисел.

Вона попросила запечатати знайдений грудочок і пообіцяла передати його до ветеринарної лабораторії. Результат міг показати склад, але не походження.

Марія після довгого мовчання дозволила зламати замок. Олена поїхала до районного центру й не відповідала. Андрій зрізав зовнішню петлю, увімкнув ліхтар і піднявся вузькими сходами. На горищі пахло сухим деревом і старим борошном. У кутку стояли чотири білі мішки: в одному відсиріло борошно, в інших лежали форми й рушники, останній був порожній.

Під коником тягнувся свіжий низьковольтний кабель. Він ішов до блоку кухонної вентиляції, однак удень навантаження на ньому не було. Андрій вимкнув лінію на щитку й перевірив тестером. Проходу до зовнішнього ковпака він не побачив. Під ним був прямокутник нової обшивки, поставленої під час ремонту. У напівтемряві панель здавалася наглухо закріпленою гвинтами; розбирати її без фіксації й без безпечного доступу ззовні Андрій не наважився.

Біля слухового вікна Ольга помітила кілька світлих гранул. Андрій надягнув рукавички, зібрав їх в окремий пакет і підписав час. Марія впізнала запах корму, яким колись підгодовували їхнього собаку.

— Скажи прямо, — попросила вона Ольгу. — Ти думаєш, моя донька нищить нашу справу?

— Я думаю, вона зустрічалася з Віктором за твоєю спиною. І що час перестати називати зниклі гроші помилкою в зошиті…