Сімейна вечеря закінчилася незручною тишею після того, як Віка дістала посвідчення

— запитував він, розглядаючи тканину так пильно, ніби збирався знайти на ній прихований сенс. — Треба ж. А виглядає куди простіше. Зате економно.

Або раптом, без жодного зв’язку з розмовою, цікавився:

— Готувати щось серйозне вмієш? Не тільки омлет?

Після чого звертався до гостей:

— У простих родинах дівчат зазвичай із дитинства до кухні привчають.

Іноді він починав міркувати про молодь. Про те, що нинішні люди не хочуть працювати, шукають легких шляхів, мріють одразу про красиве життя й не розуміють, як воно влаштоване насправді. При цьому його погляд незмінно ковзав до Ліни. Не затримувався надто довго, щоб не можна було прямо звинуватити, але досить виразно, щоб усі зрозуміли, кому адресований сенс.

Ліна не сперечалася. Не виправдовувалася. Не доводила, що вміє готувати, працювати, заробляти чи думати. Вона не намагалася переконати людину, яка заздалегідь вирішила не чути.

У її професії вміння тримати обличчя цінувалося вище за будь-яку ефектну фразу. Ліну давно вчили: не віддавай супротивникові свої емоції, якщо не хочеш, щоб він зробив із них зброю. Не підвищуй голос там, де тиша звучить сильніше. Не виправдовуйся перед тим, хто не шукає правди, а лише хоче побачити тебе розгубленою.

Сергій Вікторович сприймав її спокій за покірність. Йому здавалося, що вона мовчить від страху, від ніяковості, від розуміння свого місця. Він бачив перед собою тиху жінку в скромній сукні й був певен: її можна відсувати словами, як стілець, що заважає пройти.

Насправді Ліна просто запам’ятовувала…