Сімейна вечеря закінчилася незручною тишею після того, як Віка дістала посвідчення

— Ну назвав. І що? — сказав він, знизавши плечима. — У нас тепер кожне слово зважувати треба? Ти б побачила, хто до мене на прийом приходить, тоді розуміла б різницю між людьми. А ти, Кириле, не втручайся. Дружина в тебе симпатична, сперечатися не буду, але амбіцій, схоже, небагато. Сидить десь у кабінеті, папірці перекладає, зарплату отримує і радіє.

Слова зависли над столом, як дим.

Ліна не змінилася в обличчі. Лише в її очах з’явилася особлива прозора холодність. Не злість, не образа, не бажання вдарити у відповідь. Радше — остаточне рішення. Так дивиться людина, яка довго давала іншому можливість зупинитися, але той сам дійшов до межі й упевнено переступив її.

Вона повільно відкрила сумочку. Рух був неквапливий, майже буденний. За столом ніхто не вимовив ні слова. Навіть Сергій Вікторович, секунду тому найгучніший, раптом замовк.

Ліна дістала службове посвідчення в темній обкладинці й поклала його на стіл поруч із тарілкою холодної закуски. Потім розгорнула.

— Сергію Вікторовичу, я не просто юристка, — сказала вона спокійно. — Я очолюю окружну прокуратуру. Зокрема з питань, які стосуються вашої адміністрації.

Якщо попередня тиша була незручною, то тепер вона стала важкою. Майже фізичною. Вона опустилася на плечі всім присутнім, притисла до стільців, змусила дивитися туди, куди ніхто вже не хотів дивитися, — на розгорнуте посвідчення.

Десь у сусідній кімнаті рівно цокав настінний годинник. Кожен удар секундної стрілки ніби падав на стіл окремо. Раз. Два. Три. Ніхто не рухався.

Сергій Вікторович дивився на документ, і його обличчя змінювалося на очах. Спершу зникла самовдоволена рожевість. Потім шкіра зблідла. Потім стала сіруватою, ніби з неї витягли все повітря. Його губи трохи прочинилися, але слова не вийшли. Рука, що лежала біля тарілки, ледь помітно тремтіла..