Сімейна вечеря закінчилася незручною тишею після того, як Віка дістала посвідчення

— Ми вчора купили до вітальні новий гарнітур, віддали велику суму. Ірина каже: мовляв, Ліна про таке, мабуть, і мріяти не звикла. А я їй відповідаю: звісно, звідки в простої сільської дівчини такі гроші? Їй би до зарплати спокійно дожити.

Він розсміявся. Його сміх пролунав гучно, грубо, сито. Так сміються люди, впевнені, що кімната належить їм, а решта зобов’язані підтримати настрій господаря.

Марк Семенович ніяково кашлянув і вичавив короткий смішок. Не тому, що йому було смішно, а тому, що мовчання в такі моменти іноді здається небезпечнішим за участь. Зоя стиснула губи. Ірина Павлівна опустила очі в тарілку. Кирило напружився всім тілом, ніби пружина всередині нього нарешті дійшла межі.

Ліна повільно поклала виделку на край тарілки.

Цей рух був таким акуратним і спокійним, що на тлі щойно пролуналого сміху він виявився гучнішим за будь-яке грюкання дверима. Виделка ледь чутно торкнулася порцеляни. Ліна витерла кутики губ серветкою, склала її поруч і повернулася до свекра.

— Сергію Вікторовичу, — промовила вона тихо. — Ви закінчили?

Він здивовано звів брови. На його обличчі майнуло роздратування: сценарій пішов не так. Він очікував збентеження, образи, може, сліз або спроби виправдатися. Але не цього рівного запитання.

— Що таке? Образилася? — він усміхнувся. — Та я ж без злоби. По-сімейному.

— Я хочу уточнити, — продовжила Ліна тим самим спокійним голосом. — Ви щойно назвали мене сільською дівкою?

Кімната ніби стиснулася.

Сергій Вікторович відчув підступ. Ще не зрозумів, у чому саме, але відчув — повітря змінилося. Погляди гостей стали іншими. Кирило більше не просто сердився; він дивився на дружину з настороженим очікуванням. Ірина Павлівна зовсім перестала рухатися.

Але гордість уже штовхала Сергія Вікторовича вперед. Відступити означало визнати, що він перегнув. А визнавати помилки він не любив…