Сімейна вечеря закінчилася незручною тишею після того, як Віка дістала посвідчення

Марк Семенович поперхнувся напоєм і квапливо прикрив рот серветкою. Зоя схопилася за груди, хоча раніше легко витримувала будь-які сімейні скандали й навіть діставала від них певне задоволення. Ірина Павлівна дивилася на чоловіка з жахом, у якому виразно читалося: догрався.

— Цього… не може бути, — вичавив Сергій Вікторович. Голос його раптом став чужим, хрипким і сухим. — Скільки тобі років?

— Тридцять чотири, — відповіла Ліна, закриваючи посвідчення. — Вік не заважає людині знати свою справу. Як і скромна сукня не означає, що перед вами можна принижувати будь-кого.

Вона прибрала документ назад у сумку, але ефект від нього нікуди не зник. Навпаки, здавалося, тепер посвідчення лежить не в сумці, а просто посеред кімнати — невидиме, але важке, як камінь.

Ліна підвела очі на свекра. У її погляді не було тріумфу. Вона не усміхалася, не тішилася його переляком, не намагалася добити красивою фразою. Від цього ставало ще страшніше. Перед ним сиділа не ображена невістка, яку можна було присоромити, вмовити чи звинуватити в надмірній чутливості. Перед ним сиділа людина, звикла мати справу не з емоціями, а з фактами.

— Ви сьогодні згадували угоду з гаражами, — сказала вона. — Я нещодавно, цілком випадково, побачила деякі документи. Дуже цікава історія. Три гаражі з п’яти багато років значилися за місцевим майном, а потім несподівано виявилися оформленими на вашого батька. Хочете обговорити, як так сталося?

Сергій Вікторович відкрив рота.

Нічого не сказав.

Закрив.

У цю мить він і справді нагадував рибу, викинуту на сухий берег. Уся його колишня важливість, увесь гучний голос, усі міркування про сімейні цінності й повагу до старших раптом виявилися непотрібними. Вони не захищали від простого запитання. Не прикривали документи. Не скасовували фактів.

Холодна закуска на його тарілці ледь помітно тремтіла, бо рука поруч більше не слухалася.

— Ліно, я… — почав він хрипко. — Я не знав. Я думав…