Скромна гостя на весіллі сироти виявилася людиною, чий подарунок ніхто не зміг проігнорувати

— Цю вашу двірничку. Стару з візком. Як її? Анна? Вона ж вічно в лахмітті, від неї сміттєвим баком тхне. Ти справді збираєшся посадити її за стіл із людьми?

Артем насупився.

— Тітко Наталю…

— Що? Я кажу очевидне. Завтра будуть партнери Віктора, керівник банку, люди з пристойних родин. І тут з’явиться двірничка з букетом із переходу. Смішно.

Маша раптом відчула не злість, а ясність. Холодну, дзвінку, як повітря після грози.

— Анна Павлівна буде на моєму весіллі, — сказала вона. — Якщо весілля буде.

Олена Вікторівна примружилася.

— Не став умов, дівчинко. Ти й так отримала більше, ніж могла розраховувати.

Маша ще раз подивилася на Артема. Він стояв, стиснувши телефон, і мовчав. Йому було боляче — вона бачила. Але він мовчав.

Вона взяла сумку.

— Тоді завтра подивимося, хто що отримав.

Вона вийшла в коридор, не чекаючи, поки хтось її зупинить. Ліфт довго не їхав. Маша натискала кнопку знов і знов, хоч розуміла, що це марно. Руки тремтіли. У дзеркалі над консоллю відбивалося чуже обличчя — бліде, з темними колами під очима. Наречена за день до весілля. Смішно.

Надворі мрячив дрібний дощ. Маша йшла до зупинки, не розкриваючи парасолі. Вода стікала по волоссю, затікала за комір. Телефон завібрував у сумці. Артем. Вона дивилася на екран, доки дзвінок не обірвався. Потім прийшло повідомлення: «Давай не будемо псувати все через емоції. Я поговорю з мамою».

«Через емоції», — повторила вона про себе й беззвучно засміялася. В автобусі пахло мокрими куртками й гумою. Маша сіла біля вікна, притисла лоба до холодного скла й уперше за останні місяці подумала, що, може, завтра їй не треба вдягати сукню.

Удома її зустріла тиша. На стільці висів білий чохол із сукнею, на кухні стояли коробки з келихами, які вони купили для виїзної реєстрації. На підвіконні лежали два кільця в оксамитовій коробочці. Маша підійшла й закрила кришку, ніби ховала від себе чужу помилку.

Телефон знову ожив. Цього разу дзвонила Анна Павлівна.

— Машуню? — голос у старенької був хриплуватий, звично бадьорий. — Ти мені адресу-то скинеш? А то я в папірець записала, та кішка хвостом змахнула — тепер не знайду. Не смійся, стара я вже.

Маша мовчала.

— Маш? Ти чого?

— Нічого, Анно Павлівно.

— Не «нічого». У тебе голос мокрий.

Маша заплющила очі. І раптом сльози, що трималися весь вечір, хлинули так різко, що вона ледве встигла затулити рот долонею. Старенька на тому кінці не ахала, не ставила запитань. Просто чекала. У слухавці було чути, як десь у неї стукає чайна ложечка об склянку.

— Вони не хочуть, щоб ви приходили, — видихнула Маша.

Пауза.

— Хто «вони»?