Скромна гостя на весіллі сироти виявилася людиною, чий подарунок ніхто не зміг проігнорувати

— Родичі Артема. Кажуть, ви… ну…

— Що я двірничка? — спокійно спитала Анна Павлівна.

— Гірше.

— А ти що?

— Я сказала, що ви будете. Якщо весілля буде.

— Буде, — сказала старенька після короткої тиші. — Тільки ти завтра не думай про них. Ти думай, за кого йдеш.

— Я вже не знаю, Анно Павлівно.

У слухавці стало тихо. Потім старенька сказала м’якше:

— Тоді до ранку нічого не вирішуй. Ніч — поганий порадник. Чаю випий. Сукню не чіпай, кільця не чіпай. І телефон відклади. А завтра я приїду. Сама. Без машини. У мене ноги ще ходять.

— Я пришлю таксі.

— Не пришлеш. Мені треба дещо по дорозі зайти.

— Куди?

— По старих справах.

Маша не стала розпитувати. Анна Павлівна завжди говорила дивно — ніби в її кишенях лежали не ключі від підсобки й рукавички, а чиїсь забуті долі.

Вони познайомилися багато років тому, коли Маша щойно отримала квартиру. Їй було вісімнадцять, вона приїхала з двома сумками й пакетом документів, який тримала біля грудей, мов дитину. Будинок зустрів її облізлими стінами, запахом сирості й голосами сусідів за тонкими дверима. Тоді в під’їзді погасло світло, і вона сиділа на сходинці, бо не могла вставити ключ у замок від тремтіння.

— Ти чого тут, як загублена? — спитав чийсь голос…