Слідчий удочерив німу дівчинку, яка пережила трагедію, а за десять років її перший малюнок повернув його до старої справи

— Тут стверджують, що ти використовуєш прийомну доньку для самостійного розслідування, — почав Мельник. — Що змушуєш травмовану дитину повертатися до пережитого й видаєш її малюнки за свідчення.

Максим похолов. Формулювання майже повторювали недавні застереження Сергія.

— Це неправда. Дарина проходить терапію в кваліфікованої фахівчині. Ніхто не примушує її згадувати.

— Я не лікар і не збираюся оцінювати метод лікування, — урвав його полковник. — Але я бачу інше: ти без дозволу ходив до архіву й знову взявся за справу, яка десять років не дає тобі жити. Вона вже коштувала тобі нормальної сім’ї й ледь не зламала кар’єру.

— З’явилася зачіпка. У малюнках є предмет, знайдений на місці злочину.

— Малюнок хворої дитини не стає доказом лише тому, що тобі так хочеться.

Мельник офіційно заборонив Максимові будь-які дії щодо старої справи. Потім додав, що повторна скарга може призвести до службової перевірки й перевірки умов, у яких живе Дарина. Загроза втратити доньку вдарила сильніше за відсторонення. Максим вийшов у коридор, майже не відчуваючи ніг.

Службові обмеження він міг пережити. Навіть звільнення тепер здавалося другорядним. Але сама думка про те, що незнайомі люди ввійдуть до квартири, оцінять його батьківство за анонімним папірцем і знову відправлять Дарину до закладу, позбавляла здатності міркувати. Той, хто складав скаргу, чудово розумів цю слабкість і вибрав єдину загрозу, перед якою Максим міг відступити.

Сергій чекав неподалік.

— Ну що сказав начальник? — спитав він із ретельно відміряним співчуттям.

— Скаргу написав ти.

— Ти вже підозрюєш усіх довкола. Я твій друг, Максе.

— Тоді навіщо ти намагаєшся позбавити мене малюнків і закрити мені доступ до справи?

Сергій відступив на крок, ніби почув несправедливе звинувачення.

— Я намагаюся врятувати тебе від самого себе. Ти тоне́ш і тягнеш за собою дівчинку. Якщо для цього доведеться говорити з начальством, я говоритиму.

Він вимовив це переконливо, зі справжнім запалом, але Максим уже бачив не турботу. Перед ним стояла людина, яка повільно стискала довкола нього кільце, прикриваючи кожен удар дружбою. Тінь на малюнках раптом перестала здаватися спогадом про далекого незнайомця. Небезпека була поруч.

Увечері зателефонувала Лариса Петрівна.

— Дарина сьогодні намалювала дещо нове. Приїжджайте, це важливо.

За пів години Максим увійшов до кабінету психологині. Донька сиділа за столом, поклавши долоні по обидва боки аркуша. Цього разу не було ні будинку, ні дерев. Вона зобразила великий темний автомобіль і силует людини за кермом.

— Схоже, пам’ять повертає момент приїзду або від’їзду злочинця, — тихо пояснила Лариса Петрівна. — Для неї це серйозний крок.

Максим майже не чув. У нижньому куті малюнка Дарина спробувала відтворити номерний знак. Більша частина символів була змазана й налазила один на одного, однак одна літера й дві цифри читалися досить чітко.

Він пам’ятав цю комбінацію. Десять років тому Сергій їздив на такому самому темному автомобілі. І в його номерному знаку стояли саме ці символи.

Пам’ять слідчого могла підвести, тому Максим подумки відновив старі виїзди, парковку біля управління, машину друга біля власного дому. Поєднання виринало знову й знову, надто звичне, щоб помилитися. Дарина не могла знати, яке значення мають кілька знаків. Вона просто перенесла на папір те, що втрималося в дитячій свідомості разом із кольором кузова й силуетом водія.

Він згадав, як Сергій бував у них після удочеріння, спокійно лишався з Дариною в одній кімнаті й розпитував про лікарів. Тоді це здавалося підтримкою. Тепер кожен такий візит набував іншого сенсу: людина могла спостерігати, чи не повертається пам’ять, і водночас зберігати довіру Максима. Навіть найтепліші спогади починали скидатися на частину довгого прикриття.

Максим дивився на дитячі лінії, поки кабінет наче віддалявся від нього. Сергій був свідком його весілля, підтримував після розлучення, допомагав ростити Дарину. Він сидів із ним за одним столом, входив до їхнього дому без дзвінка й називав себе сім’єю. Тепер усе вказувало на те, що автомобіль біля будинку Черненків у ніч убивства належав саме йому…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇