Слідчий удочерив німу дівчинку, яка пережила трагедію, а за десять років її перший малюнок повернув його до старої справи

На краю прямокутника Дарина залишила світлу цятку, ніби відблиск на металі. Максим порівняв кілька аркушів. Предмет повторювався щоразу, коли постать ставала виразнішою. Це міг бути портсигар, який дівчинка бачила в руці злочинця.

Але п’ятирічна Дарина ховалася в дитячій, а річ виявили в кабінеті. Отже, людина з портсигаром заходила до її кімнати, а потім могла повернутися до кабінету й там упустити річ біля Олега. Можливо, він стояв поруч із ліжком і шукав останнього свідка. Максим уявив вузьку щілину між підлогою й покривалом, чуже взуття за кілька сантиметрів від обличчя дитини, срібний відблиск в опущеній руці. До горла підкотила нудота.

Злочинець мав знати, що в будинку є дівчинка. Чому ж він пішов, залишивши її живою? Не помітив? Вирішив, що вона не дихає? Чи не зміг довести задумане до кінця? Ці запитання змінювали колишню картину справи.

Було далеко за північ, але Максим набрав Сергія.

— Я в архіві. Пам’ятаєш срібний портсигар із дому Черненків?

— Який ще портсигар? — сонно озвався той. — Ти бачив, котра година?

— Той, що лежав біля Олега. Він не курив. Дарина малює цю річ у Тіні в руці. Вона бачила злочинця у своїй кімнаті.

На лінії стало тихо. Максим чув лише слабкий шум дихання.

— Їдь додому, — нарешті сказав Сергій, і сон зник із його голосу. — Ти довів себе до стану, коли дитячі карлючки здаються доказами. Зупинися, поки не наробив біди.

— Але це новий зв’язок. Ми зобов’язані його перевірити.

— Нічого ти не зобов’язаний. Справу закрили багато років тому. Іди додому, Максе.

Сергій обірвав розмову. Максим ще довго дивився на згаслий екран. Природною реакцією колеги був би інтерес, хай навіть обережний і скептичний. Натомість Сергій майже наказав йому забути про знахідку.

Після тієї ночі дружня участь перетворилася на контроль. Сергій телефонував кілька разів на день, питав про Дарину, про зустрічі з психологинею і особливо про нові малюнки. Він говорив м’яко, але Максим чув за запитаннями холодний розрахунок: друг намагався з’ясувати, як далеко просунулося неофіційне розслідування.

— Тобі треба поїхати хоча б на кілька тижнів, — переконував Сергій під час зустрічі. — Я знайду гарне місце для відпочинку, все організую. Ви з Дашею зміните обстановку.

— Зараз не час.

Максим відсторонився від звичних обіймів. Уперше вони здалися не дружніми, а липкими й нещирими.

Невдовзі із замкненої шухляди його робочого столу зникла синя тека з малюнками. Максим обшукав кабінет, перевірив шафи й сейф, хоча точно пам’ятав, куди її поклав. Ці аркуші були не лише можливими доказами. У них містилася частина внутрішнього світу доньки, довірена йому без слів.

Він одразу пішов до Сергія.

— Ти брав синю теку з Дашиними малюнками?

— Уперше чую. Може, прибиральники викинули разом із непотрібними паперами?

Сергій зобразив подив майже бездоганно. Але на коротку мить у його очах майнуло полегшення, схоже на тріумф. Цієї миті Максимові вистачило. Тека зникла не випадково.

Дорогою назад Максим згадував розташування ключів, час наради й людей, які мали доступ до поверху. Чим ретельніше він перебира́в деталі, тим менше лишалося місця для помилки. Сергій знав, де лежить тека, бо Максим одного разу діставав її при ньому. Другові не треба було зламувати двері чи привертати увагу — у цій будівлі йому довіряли так само беззастережно, як іще недавно довіряв Максим.

Наступного дня його викликав начальник управління, полковник Віктор Мельник. На столі перед ним лежала анонімна скарга. Максим іще не знав її змісту, але з важкого погляду керівника зрозумів: той, хто вкрав малюнки, завдав наступного удару…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇