Слідчий удочерив німу дівчинку, яка пережила трагедію, а за десять років її перший малюнок повернув його до старої справи

Насамперед Максим знову зателефонував Ларисі Петрівні.

— Мені необхідно побачити Дарину. Я зрозумів, хто може бути вбивцею.

— Відвідування заборонені, ви знаєте.

— Від цього залежить її безпека. Людина, якої вона боїться, досі поруч і вже домоглася її ізоляції.

Психологиня замовкла, оцінюючи не лише слова, а й його стан.

— Підійдіть за годину до службового входу. На посту буде моя колишня студентка. Більше десяти хвилин дати не вийде.

Потім Максим зв’язався зі Степаном Григоровичем. Попросив офіційно зареєструвати знахідку й написати заяву на ім’я полковника Мельника: вказати час, місце, описати синю теку й людину, яка виходила з архіву.

— Зроблю, — без вагань відповів сторож. — Якщо я щось бачив, мовчати не стану.

Тепер у Максима були матеріальна деталь і свідок, але головною лишалася Дарина. Лише її пам’ять, що пробуджувалася, могла підтвердити, чиє обличчя ховалося за Тінню. Діяти слід було швидко: Сергій напевно вже розумів, що крадіжка теки не зупинила розслідування.

Перед виходом Максим подивився на себе в дзеркало. Неголене обличчя осунулося, біля скронь сильніше проступила сивина. Зате в очах зникла безпорадність. Думку про самосуд він одразу відкинув. Якщо підозри підтвердяться, діяти слід було лише в межах закону й разом з офіційною групою.

У дворі центру пахло мокрим листям. Лариса Петрівна чекала біля непримітних дверей, тривожно кутаючись у шалик. Вона швидко провела Максима тьмяним коридором до невеликої ігрової кімнати.

Дарина сиділа в кутку спиною до входу. Її плечі дрібно тремтіли. На звук кроків вона не обернулася.

Максим опустився перед нею навколішки.

— Дашуню, це тато.

Вона повільно підвела голову. За кілька днів обличчя стало блідішим і тоншим, а в очах стояла така туга, що Максим ледь утримав голос.

— Я тебе не залишу. Я прийшов, щоб повернути тебе додому, і обов’язково це зроблю.

Він узяв її холодні долоні, потім дістав стару фотографію з родинного альбому. На знімку Олег і його дружина усміхалися, а поруч стояв Сергій. Усі троє мружилися від яскравого світла, не знаючи, що дружба вже несе в собі майбутню біду.

— Ти пам’ятаєш його? — Максим указав на Сергія.

Дарина довго дивилася на фотографію. Її губи здригнулися, погляд метнувся до обличчя батька, тіло охопило тремтіння. Вона висмикнула руки й затулила вуха долонями.

— Тінь, — видихнула вона.

Слово було майже беззвучним, але Максим почув. За десять років донька вперше заговорила. В очах запекло, і він не став приховувати сліз.

— Так. Тепер я знаю, кого ти називала Тінню.

З коридору долинув попереджувальний шепіт Лариси Петрівни: час закінчувався.

— Дашо, мені потрібна ще одна твоя допомога. Намалюй цю людину знову, але тепер не ховай її в темряві. Покажи обличчя таким, яким ти побачила його тієї ночі. Зможеш?

Страх і далі стояв у її очах, однак поруч із ним уперше з’явилася рішучість. Дарина повільно кивнула й простягнула руку до олівця, що лежав на столі…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇