Собака наполегливо тягнула господаря до сміттєвих контейнерів, аж поки він не помітив там дещо дивне

Досі все мало вигляд паніки. А тут розрахунок. Зовнішній.

— Усе, зрозумів. Що ще є по цьому під’їзду?
— Внутрішня є, — сказав капець буденно, як про погоду. — У холі восьмого поверху, біля ліфтів. Пише на реєстратор у слабкострумовій шафі. Глибина зберігання — місяць.

Я відклав журнал.

— Чому я дізнаюся про це на п’яту добу?
— Так ви зовнішні запитували, дворові. Про внутрішню ніхто не питав.

Він розклав папери на столі, знайшов схему: «Ось, дивіться. Мешканці третього під’їзду самі ставили. Три роки тому. Вона в загальний запит не потрапляє. Вона не наша. Ми її тільки обслуговуємо. Ніхто не питав».

Я запитував камери відеоспостереження по периметру.

І отримав по периметру. Усередині периметра, за шість метрів від дверей 104-ї квартири, місяць накопичувався запис. А я чотири доби ганяв людей по підвалах і чекав відповіді з іншого міста.

Винних, крім себе, тут шукати було ніде. Запитання по суті я поставив лише сьогодні. Виїмку оформили того ж дня.

Постанова, протокол, жорсткий диск зі слабкострумової шафи, у пакет, під печатку, двоє понятих із конторських. Капець вивантажив нам і програму для перегляду та пояснив, як читати час на кадрах. Тямущий мужик.

Прізвисько лишилося при ньому, але звучало вже без злості. Дивилися 26-го зранку, в мене в кабінеті. Я, Дорошенко, монітор і два літри чаю.

Камера в холі висить вдало. У кадрі — двері ліфтів, початок сходів і загальний коридор до квартир. Запис за 20 липня ми пройшли по хвилинах, від півночі.

Перший вихід — у восьмій годині ранку. Із коридору в кадр увійшла жінка, вік — під 70, халат змінений на темну сукню, на ногах — туфлі, в обох руках по чорному пакету. Пакети повні, важкі, по перекосу плечей видно.

Викликала ліфт, поїхала вниз. Через 26 хвилин повернулася. Руки порожні.

Я впізнав її раніше, ніж Дорошенко спитав. По спині впізнав. По цій прямій, поставленій готельній спині, яка тримала підборіддя вгору навіть із двома пакетами такого вантажу.

Я розмовляв із цією спиною через поріг 22-го числа. Я обіцяв їй розібратися з квитанціями за воду.

— Це хто? — спитав Дорошенко.

— Гнатюк. 104-та квартира. Сусідка навпроти.

Більше того ранку ми майже не розмовляли. Дивилися. Другий вихід, ближче до 10-ї.

Знову два пакети. Третій, четвертий, п’ятий. З інтервалами в 40 хвилин.

Година. Пакети, пакети, пакети. Шостий, після обіду.

Біла господарська сумка в клітинку, набита, відтягувала руку. Сьомий. Увечері, ближче до 11-ї.

Емальована каструля з кришкою. Каструлю вона несла перед собою, двома руками, рівно й обережно, як носять борщ сусідам. Із цієї ходки вона повернулася з тією ж каструлею.

Але з того, як легко хитнулася рука, було видно. Порожня. Сім виходів за день.

Я ловив себе на тому, що перераховую її вік. Наче від перерахунку щось зміниться. 68.

Рахував і збивався. Жінка 68 років за один день сім разів спустилася з восьмого поверху з вантажем і сім разів піднялася назад. І між цими ходками вона, судячи з усього, працювала.

Там, у ванній, за стіною від ліфта. На п’ятій ходці я зупинив запис і вийшов із кабінету. Постояв у коридорі біля вікна, повернувся, додивився.

Дорошенко за цей час не сказав ні слова. Четвертий рік зі мною. Знає, коли мене не треба чіпати.

Є в мене категорії, за якими я не жартую і не даю жартувати іншим. За цим записом не жартував навіть він. Про себе я більше не звав її перекладачкою.

Прізвиська я даю тим, кого розумію з першого погляду. Це мій спосіб швидко розкладати людей по поличках. Цю жінку я з першого погляду не зрозумів…