Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

— Вірити, — закінчив він. — Я пам’ятаю.

Вона відвернулася. Кілька секунд він бачив тільки її профіль: бліду щоку, тріщинку на губі, пасмо волосся, що вибилося. Він хотів обійняти її, але між ними лежали не папери й не обвинувачення. Між ними лежала пауза в телефонній розмові. Та сама, де любов не встигла відповісти.

— Слідчий каже, що якщо Дмитро не опритомніє, а телефон не відновлять, усе може обернутися проти тебе, — сказала Марія. — І проти мене.

— Сергій цього й добивався.

— Чому? — майже беззвучно спитала вона. — Чому він міг так із нами?

Олександр подивився на сіре небо.

— Бо ми були зручні.

Марія закрила обличчя руками.

У цей момент із дверей вийшла Ольга-медикиня.

— Маріє? Дівчинка просить жінку, яка привезла шкарпетки. Не говорить, але показує.

Марія схопилася.

— Можна?

— Тільки спокійно. Жодних питань про Сірого, про коробки, про Діму. Просто речі.

Олександр залишився на сходинці. Він не мав права йти. І все ж за пів години Ольга повернулася по нього.

— Коваленко. Тебе кличуть. Не дівчинка. Дружина.

Він увійшов до кімнати обережно. Оля сиділа на ліжку, закутана в ковдру, усе з тим самим зайцем. Марія стояла поруч, тримаючи в руках маленький пластиковий ґудзик жовтого кольору.

— Сашо, — сказала вона дивним голосом. — Ти пам’ятаєш цю тканину?

Він подивився на зайця. Сірий, брудний, з одним вухом, з животом, зашитим грубими стібками.

— Ні.

— Це мій старий шарф. Я з нього шила іграшки для дітей. Пам’ятаєш, минулої зими? У мене нитки закінчилися, і я прошивала жовтими, тими, якими твій блокнот лагодила.

Оля дивилася на них насторожено.

— Вона сказала: «У зайця серце», — вела далі Марія. — Я спитала, чи можна подивитися, чи не порвалося воно. Вона сама показала. Там шов свіжий. Не мій. Поверх мого.

Олександр перестав дихати.

Ольга-медикиня підійшла до дверей.

— Я покличу слідчого.

— Уже покликала, — сказала Марія…