Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

— Досить.

У її голосі було стільки втоми, що обидва замовкли.

— Я хочу побачити дівчинку, — сказала вона.

— Не можна, — відповів Олександр. — Її опитують тільки з психологом.

— Я не опитувати. Я… — Марія запнулася. — Я привезла речі. Дитячі. Ковдру. Шкарпетки.

Сергій тихо розсміявся.

— Звісно. Усі в нас добрі. Тільки коробки потім зникають.

Марія різко повернулася до нього.

— Замовкни.

І в цьому одному слові Олександр уперше почув колишню Марію.

Але надія прожила недовго.

До ночі Мороз повідомив, що Олександра тимчасово прибирають із будь-яких виїздів і контактів у справі. Не арешт, не обвинувачення офіційно, але майже те саме: сиди, мовчи, чекай. У коридорах уже шепотілися. Хтось вважав, що його підставили, хтось — що диму без вогню не буває. Іван тримався поруч, але навіть його підтримка не могла закрити діру, яка росла всередині.

Найстрашніше сталося ближче до ранку. Оля, прокинувшись після короткого сну, побачила Сергія крізь скло дверей. Він не заходив, просто стояв у коридорі, говорив із кимось із волонтерів. Але дівчинка закричала так, що з сусідніх кімнат вибігли медики.

— Не віддавайте! Не віддавайте! Він сказав, мама помре!

Після цього вона перестала говорити зовсім.

Сергій зник. Формально — поїхав по документи. Фактично — його не могли знайти кілька годин. Мороз був похмуріший за хмару. Слідчий роздратовано казав, що без робочого телефона й показань дорослого свідка все хитке. Дмитро поки був у реанімації. Баба Ната знову знепритомніла. Марія сиділа на лавці в кінці коридору й тримала дитячі шкарпетки, які так і не віддала.

Олександр вийшов у двір і сів на мокру бетонну сходинку.

Над медпунктом висів сірий ранок. Десь за парканом гавкав собака. Із кухні тягло кашею. Війна тривала, люди ходили туди-сюди, машини приїжджали й від’їжджали, хтось лаявся через бинти, хтось просив зарядку для телефона. Світ не зупинився через те, що в Олександра руйнувалося життя.

Він дістав із кишені уривок жовтої нитки. Тієї самої, яку Марія колись зав’язала на ремінці. Поки виносили Дмитра, вузлик зачепився й відірвався. Олександр хотів викинути його, але не зміг.

Марія вийшла за кілька хвилин. Сіла поруч, не торкаючись його плеча.

— Я не знаю, як правильно, — сказала вона.

Він мовчав.

— Я не знаю, кому вірити. Ти мовчиш, Сергій кричить, папери є, телефон мертвий, дитина в жаху. Я всю ніч думала, що якщо повірю тобі, а ти винен, то я зраджу всіх, кому допомагала. А якщо не повірю, а ти не винен…

— Уже не повірила, — сказав Олександр.

Вона здригнулася, ніби він ударив її.

— Я злякалася.

— Я теж.

Марія стиснула шкарпетки в руках.

— Сашо, я справді хотіла…