Солдат сховався від зливи в дуплі вікового дерева, не знаючи, що під ним ховається таємниця

— У яму.

— Павле, не бреши матері.

Він допоміг їй дійти до кухні, посадив, поставив чайник. Руки тремтіли так, що ложка стукнула об край чашки. Мати дивилася на нього уважно, як дивилася в дитинстві, коли він приходив додому з розбитою губою і намагався сказати, що просто спіткнувся.

Павло сів навпроти.

— Мамо, там знайшли дівчинку. Здається, ту, що зникла в Коваленків.

Наталія Сергіївна перехрестилася. Потім повільно опустила руку.

— Машу?

— Ти її знала?

— Усі знали. Тоді весь район стояв на вухах. Бідна дитина.

Павло насупився.

— Ти ніколи не розповідала.

— А що розповідати? У людей горе. Самі плітки й були. Що мати її втекла, що батько довів, що дівчинка сама пішла. Потім казали, ніби її бачили з якимось чоловіком. А потім перестали говорити.

— Її мати втекла?

Наталія Сергіївна втомлено потерла скроню.

— Не втекла. Поїхала після похорону свого життя. Отак я б сказала. Марина її звали. Тиха була, продавчинею працювала. Маша — її донька від першого шлюбу. Потім Марина вийшла за старшого Коваленка, Віктора. Він дівчинку всиновив. А коли Віктор помер, почався поділ. Олена тоді була молода, але трималася за пансіонат. Дмитро… — мати скривилася. — Діма завжди був слизький. Усміхається, а очі рахують.

Павло слухав, забувши про чай.

— А Маша?

— Маша мала щось успадкувати. Частку, здається. Або гроші. Я точно не знаю. Потім дівчинка зникла, Марину почали тягати по кабінетах, ніби це вона сама доньку сховала. А потім Марина зникла з нашого будинку. Казали, до лікарні потрапила з нервами.

Павло згадав браслет у багнюці, літеру «М», Оленине обличчя.

— А Олена?

— Олена Машу любила. Я бачила їх разом. Дівчинка за нею хвостиком ходила. Тільки після зникнення Олена стала як скляна.

Увечері Павлові зателефонувала Ганна.

— Павле Івановичу, ви як?

— Живий.

— Тут таке… — вона стишила голос. — Дмитро Сергійович із ранку кричить. Вимагає, щоб Олену усунули від управління. Каже, через неї територія в аварійному стані, тепер пансіонат закриють. Юриста привіз.

— А Олена?

— У кабінеті. Нікого не пускає. Тільки слідча до неї заходила.

Павло мовчав. За вікном сутеніло, мати гриміла посудом на кухні. Йому хотілося заплющити очі й забути підземелля, але перед ним знову поставали щелепа, браслет і коріння дуба, мов жили над стелею.

— Ганно, — сказав він, — дізнайся, хто тоді бачив Машу на зупинці.

— Навіщо?