Солдат сховався від зливи в дуплі вікового дерева, не знаючи, що під ним ховається таємниця

— Розумію.

— Але принесли.

— Так.

Вона зітхнула.

— Бондаренко вже в нас. Прийшла вранці. Плакала в коридорі сорок хвилин. Ваш аркуш буде долучено, якщо експертиза підтвердить підпис.

Павло вперше за дві доби відчув, що може вдихнути глибше.

— А останки?

Ірина Мороз зняла окуляри.

— Попередньо — дитина жіночої статі. Давність відповідає. Браслет упізнаний матір’ю за фотографією. Але офіційно потрібні експертизи.

— Як вона опинилася під дубом?

— Там не просто дупло. Під деревом старий льох, господарська підземна камера. Вочевидь, давно занедбана. Вхід був із боку колишньої пральні, потім його заклали. Хтось знав, що там порожнина.

— Дмитро?

— Поки що я вам нічого такого не казала.

Вона вже хотіла відпустити його, але Павло згадав Маринині слова.

— Вона сказала: «Отже, дуб таки не витримав». Ніби знала, що під ним щось є.

Слідча примружилася.

— Хто сказав?

— Марина. Мати Маші.

Мороз записала.

За тиждень пансіонат ніби постарів. Постояльці роз’їхалися майже всі. Територією ходили експерти, копали біля колишньої пральні, виносили стару цеглу й гнилі дошки. Олена перестала фарбуватися, волосся збирала в вузол абияк. Вона щодня приїздила до дуба, стояла за стрічкою й дивилася на розкоп.

Дмитро спершу тримався зухвало. Говорив по телефону голосно, запевняв когось, що «ситуація під контролем», погрожував подати скарги на слідство. Потім став тихіший. На третій день Павло побачив, як він викинув у смітник пачку сигарет, хоча щойно купив. Руки в нього тремтіли.

Марина приходила двічі. Не плакала. Сиділа на лавці біля дуба, тримаючи на колінах стару курточку Маші — слідча дозволила принести її для експертизи запаху вже без жодної практичної користі, радше з людської слабкості. Олена одного разу підійшла до неї й сіла поруч.

Павло був неподалік, лагодив перекошену хвіртку, тому чув уривки.

— Я мала тебе захистити, — сказала Олена.

Марина довго мовчала.

— Ти була дитиною в їхньому домі. Багатою дитиною, але все одно дитиною.

— Мені було двадцять п’ять.

— А мені тридцять. І я теж не змогла.

Олена затулила обличчя руками. Плечі її затрусилися. Марина дивилася просто перед собою, потім обережно поклала долоню їй на спину. Не обійняла, не пробачила — просто поклала долоню. Іноді це було більше, ніж слова.

Поворот стався через дрібницю.

Ганна знайшла стару касету.

У комірчині адміністрації розбирали коробки перед перевіркою. Там лежали папки з договорами, зламаний чайник, ялинкові іграшки, відеокасети з написами «Ювілей», «Відкриття літнього майданчика», «День народження Віті». Ганна, з її слів, просто хотіла викинути мотлох, але побачила наліпку: «Маша 11 років».

Вона принесла касету Олені. Та спершу не змогла взяти її в руки. Потім попросила Павла знайти відеомагнітофон. У пансіонаті такий знайшовся у старого завгоспа Миколи, який зберігав у підсобці все, «що ще може згодитися».

Зображення на екрані скакало, шипіло, смугувало. У кімнаті зібралися Олена, Марина, слідча Мороз, Павло і Микола. Дмитра не покликали.

На записі був літній день. У дворі стояв стіл із тортом, діти бігали навколо дуба, доросла Марина поправляла Маші волосся. Маша сміялася, але якось стримано, ніби боялася бути надто гучною. На зап’ястку в неї блищав той самий браслет.

— Це за три дні до… — Марина не договорила.

Камера сіпнулася. У кадр потрапив Дмитро — молодший, із густим волоссям, у білій сорочці. Він говорив із Машею біля ґанку. Звуку майже не було, тільки шипіння й уривки музики. Маша дивилася на нього знизу вгору, потім похитала головою. Дмитро нахилився ближче, схопив її за руку. Дівчинка сіпнулася.

— Зупиніть, — сказала слідча…