Солдат сховався від зливи в дуплі вікового дерева, не знаючи, що під ним ховається таємниця

Микола натиснув паузу. Картинка завмерла: рука Дмитра на Машиному зап’ястку, обличчя дівчинки перелякане, губи складені в коротке слово. Павло мимоволі прочитав його: «Ні».

— Далі, — попросила Мороз.

Запис пішов. За кілька секунд у кадр увійшов Віктор Коваленко — старший брат, вітчим Маші. Він різко відштовхнув Дмитра від дівчинки. Дмитро щось сказав, Віктор відповів. Маша сховалася за Марину.

— Чому я цього не бачила? — прошепотіла Марина.

— Ти була на кухні, — Олена говорила глухо. — Я пам’ятаю той день. Діма потім сказав, що пожартував, а Вітя влаштував сцену.

— Через що?

Олена зблідла.

— Через заповіт.

Слідча повернулася до неї.

— Поясніть.

Олена провела рукою по обличчю.

— Віктор хотів оформити частину пансіонату на Машу. Не одразу, після її повноліття. Він казав, що Марина й Маша мають бути захищені, якщо з ним щось станеться. Діма був у люті. Він вважав, що чужа дитина забирає родинне майно.

Марина повільно повернула до неї голову.

— Ти знала?

— Про заповіт — так. Про те, що Діма здатен… ні.

Слідча попросила вилучити касету.

Але касета була лише початком.

Микола, старий завгосп, який доти мовчав і дивився в підлогу, раптом сказав:

— Там іще був ключ.

Усі обернулися.

— Який ключ? — спитала Мороз.

Микола ковтнув. Його сиві вуса здригнулися.

— Від старого льоху. Він у мене зберігався. Потім зник. Я тоді думав, загубив. Діма Сергійович питав за тиждень до зникнення, де старі ходи. Сміявся, казав, хоче винний льох зробити. Я показав план. Дурень.

— Чому раніше не сказали?

Микола почервонів так, що червінь пішла плямами по шиї.

— Боявся. Я ж план дав. Ключ не вберіг. Потім дівчинка зникла. Я як зв’язав одне з другим, так і… — він замовк, стиснув кашкет у руках. — У мене дружина лежача була. Діма сказав: якщо рота роззявлю, вилечу без житла. Ми тоді в службовій кімнаті жили. Я боягуз, Ірино Сергіївно. Пишіть як є.

Марина підвелася. Здавалося, вона зараз ударить старого. Але вона тільки спитала:

— Ви п’ятнадцять років знали, що моя донька могла бути там?

Микола заплакав. Некрасиво, по-старечому, з відкритим ротом і мокрими вусами.

— Не знав. Боявся знати.

Марина вийшла з кімнати. Олена кинулася за нею, але зупинилася біля дверей. Не наважилася.

Дмитра затримали не відразу. Спершу були експертизи, повторні допити, обшуки. У нього вдома знайшли стару металеву скриньку з документами Віктора: чернетку заповіту, листи нотаріусу, копії довідок. Знайшли й ключ із дерев’яною биркою, на якій вицвілим чорнилом було написано «льох». Дмитро заявив, що гадки не має, звідки скринька. Сказав, що її підкинули. Сказав, що Олена хоче усунути його від спадщини. Сказав, що Марина все вигадала заради грошей. І з кожним новим «сказав» обличчя слідчої ставало дедалі спокійнішим, а Дмитро — дедалі гучнішим.

Павла викликали на очну ставку з ним через ніч виявлення і погрози біля прохідної. Дмитро увійшов до кабінету впевнено, у дорогому костюмі, гладко виголений. Побачивши Павла, всміхнувся.

— Ось головний герой. Знайшов скарб і вирішив стати правдорубом.

Павло мовчав…