Співбесіда мала стати початком кар’єри, але за директорським столом на неї чекав несподіваний чоловік

— Спостереження, — сказав він. І додав тихіше: — Хоча й комплімент теж.

Внизу проїхала машина з гучною музикою. Звук піднявся на дах, на секунду заповнив простір і зник.

— Микито.

— Так?

— Чому ти взяв саме мене? З-поміж усіх кандидатів.

Він не відповів одразу. Дивився на місто.

— Бо двоє інших говорили правильно, — сказав він нарешті. — А ти говорила чесно.

— Це різні речі?

— На співбесідах майже завжди різні.

Він повернувся до неї.

— Коли я спитав про слабкі сторони, ти сказала, що погано вмієш відступати, навіть коли тактично це розумно. Так майже ніхто не відповідає.

— Це правда.

— Я знаю. Тому й узяв.

Марина дивилася на нього.

У його темних очах не було директорської дистанції. Не було колишньої усмішки-насмішки. Було щось відкрите й трохи вразливе — як у людини, звиклої тримати все під контролем і раптом опинившись там, де контроль не допомагає.

— Я ненавиділа тебе в університеті, — сказала Марина. — Чесно. Навіть із задоволенням.

— Знаю. Бачив.

— І не намагався це виправити.

— Ні.

— Чому?

Він помовчав.

— Бо ти злилася правильно. Не ображалася, а саме злилася. Це різні речі. Образа зупиняє. Злість рухає.

Марина мовчала.

— Я спостерігав за тобою на семінарах, — продовжив він. — Ти завжди знала, що маєш рацію, навіть коли ще не могла довести. Це рідкісна якість.

Осінній вітер торкав волосся, холодив щоки. Внизу шуміло місто.

— Ти міг сказати мені це тоді, — промовила вона.

— Міг. Але я був ідіотом.

— Ти вже казав.

— Це не скасовує потреби повторити.

Марина усміхнулася й подивилася вниз на вогні.

— Що далі?