Співбесіда мала стати початком кар’єри, але за директорським столом на неї чекав несподіваний чоловік

— Виключно з освітньою метою.

Марина мимоволі усміхнулася. Уперше за весь день — легко й по-справжньому.

За вікном повільно догоряв жовтень. До кінця робочого тижня лишалася година. Марина відкрила новий документ і почала писати наступний звіт.

Нове завдання. Новий крок.

Життя в холдингу «Воронцов і партнери» тривало далі. І вперше від того ранку, коли вона завмерла на порозі директорського кабінету, Марина ясно зрозуміла: вона тут не випадково.

І йти не збирається.

П’ятниця закінчилася тихо. До пів на сьому відділ майже спорожнів. Олексій пішов першим — у друга був день народження. Потім потягнулися інші. Ілля затримався до без десяти сьома, махнув рукою й зник у ліфті. Ніна пішла останньою.

Вона зупинилася біля столу Марини.

— Затримуєшся?

— Трохи. Хочу закрити таблицю.

— Не засиджуйся.

Ніна підхопила пальто й пішла.

Марина залишилася сама. За вікном вечір лягав на місто густо й спокійно: ще не ніч, але день уже закінчився. Внизу засвітилися ліхтарі, їхнє жовте світло змішувалося із залишками сірого неба.

Вона працювала ще хвилин сорок. Таблицю справді треба було закрити: зведений аналіз по нових клієнтах за перший повноцінний місяць її роботи. Місяць — надто мало для великих висновків, але достатньо, щоб побачити тенденцію. Тенденція була хорошою.

О 7:30 задзвонив телефон. Номер був службовий.

— Соколова слухає.

— Ти ще в офісі? — голос Микити звучав без передмов, але м’якше, ніж зазвичай.

— Так. Закінчую.

Пауза.

— Піднімися на дах. Вихід із вісімнадцятого, через технічні двері в кінці коридору. Вони відчинені.

Марина помовчала.

— Навіщо?

— Побачиш.

Він відключився.

Марина подивилася на телефон. Потім закрила ноутбук, вдягла куртку й пішла до ліфта.

Двері в кінці коридору на вісімнадцятому поверсі справді були не замкнені. За ними — короткі металеві сходи. Марина піднялася й штовхнула важку кришку люка.

Дах виявився пласким, із невисоким бортиком по периметру й технічними спорудами збоку. Тут не було ні лавок, ні зелені, ні спроб зробити простір затишним. Просто бетон, повітря й небо.

Микита стояв біля бортика спиною до неї. Піджак був накинутий поверх сорочки, руки лежали на краю парапету. Він дивився на місто.

Коли Марина підійшла, він обернувся.

— Часто сюди приходиш?

— Іноді. Коли треба подумати без стін.

Вона стала поруч і подивилася вниз. Місто світилося широко й рівно. Машини тягнулися ланцюжками вогнів, удалині блимав червоний сигнал на будівельній конструкції, у вікнах сусідніх будівель горіли чужі вечори.

— Гарно, — сказала вона.

— Так.

Вони помовчали.

Це мовчання не було незручним. Не було паузою перед потрібною фразою. Просто тиша двох людей, яким не обов’язково заповнювати її словами.

— Опитування призначили на вівторок, — сказав Микита.

— Я знаю.

— Юрист компанії може бути поруч. Формально, для підтримки.

— Дякую. Думаю, не треба. Я розповім те, що було. Це не складно.

— Знаю. Ти вмієш говорити по суті.

Марина подивилася на нього.

— Це комплімент?