Співбесіда мала стати початком кар’єри, але за директорським столом на неї чекав несподіваний чоловік

— спитала вона.

Вона не уточнила: з компанією, зі слідством, з роботою, з ними. Просто — далі.

Микита зрозумів. Вона відчула це з того, як він повернувся до неї не відсторонено, а назустріч.

— Орехова, найімовірніше, залишиться фінансовою директоркою. Вона сильна фахівчиня. Батько давно до неї придивлявся. Слідство триватиме кілька місяців, але компанія проходить як потерпіла сторона. Твої пропозиції щодо контролю запустять після закриття кварталу.

— Я не про це питала.

Микита замовк. Потім подивився їй просто в очі.

— Знаю. Просто я не звик відповідати на такі запитання.

— Я теж не звикла їх ставити.

— Значить, ми обоє робимо щось незвичне.

Його голос став тихішим. Уже не директорським. Просто його.

— Ти з першого дня була скалкою. Знаєш?

— Скалкою?

— Саме так.

Він дивився без усмішки, без захисту.

— Ти увійшла в кабінет і завмерла на порозі на три секунди. Я рахував. А потім сіла навпроти так, ніби тобі абсолютно байдуже, хто перед тобою. Хоча було не байдуже. Я бачив.

— Бачив?

— Ти надто рівно тримала спину. Так сидять люди, які дуже стараються не показати хвилювання.

Марина дивилася на нього. Усередині щось зрушилося — несподівано тепло.

— Ти спостережливий.

— Професійна деформація.

— Або особиста.

Він не відповів. Просто дивився на неї.

Місто внизу жило, світилося, шуміло. Жовтень добігав кінця.

— Скалка, — повторив Микита тихо. — Засіла з першої хвилини.

Він трохи хитнув головою.

— І я вже не зможу її витягти.

Марина не встигла відповісти. Микита зробив один крок — короткий, майже непомітний — і поцілував її.

Не різко. Не квапливо. Так, ніби довго йшов до цього місця і нарешті дійшов.

Марина не відсторонилася. Вона стояла на даху в прохолодний вечір, після двох місяців, які перевернули всі її уявлення про роботу, про себе і про цього чоловіка. І відповідала на поцілунок так само просто, як він його почав.

Коли вони відсторонилися, вона подивилася на нього.

— Ти все-таки ідіот, — сказала тихо. — Можна було не чекати два місяці.

Микита розсміявся неголосно, по-справжньому.

— Зате тепер ти точно знаєш, що це не імпульс.

— Логічно.

Вона повернулася до міста. Він став поруч, плечем до плеча.

Внизу текло чуже життя: вогні, машини, вікна, чиїсь розмови, чиїсь історії. А тут, на даху, починалася їхня власна.

Марина згадала той вересневий ранок: кафе навпроти офісу, роздруковані відомості про компанію, стандартні відповіді, які вона повторювала в ліфті, ручку директорських дверей, за яку взялася, не знаючи, хто чекає всередині.

Вона не знала, що буде далі. Не знала, як поєднаються робота, він, розслідування, майбутні зміни, нові клієнти, нові завдання. Попереду було досить складного, непередбачуваного й, можливо, небезпечного.

Але стояти тут, поруч із людиною, яка колись була її суперником, потім подразником, потім колегою, а тепер стала чимось зовсім іншим, здавалося правильним.

Не ідеальним. Не простим. Не безхмарним.

Саме правильним.

Скалки не завжди треба витягати.

Іноді вони виявляються тим, що не дає забути: ти живий.