Старенька в лікарні знала більше, ніж здавалося всім довкола

— Шукав, — відповів Левченко. — Але пізно. І погано.

Хлопець мовчав кілька секунд, потім сказав без злості, майже суворо:

— Неправильно ви зробили, лікарю. Пробачте, але це правда. Я б за батька багато віддав. Навіть якби він з’являвся раз на рік, уже було б кого чекати. А ви свого втратили самі, а потім тільки спохопилися.

Левченко опустив голову. Заперечувати було нічим. Будь-яке слово прозвучало б жалюгідною спробою прикрити давню боягузтво.

Він простягнув руку й накрив долоню Богдана своєю. Рука в хлопця була гаряча, тонка, із синцем біля катетера. Богдан здивувався, подивився на їхні руки, але не відсмикнув свою.

— Спи, — сказав Левченко хрипко. — Уже пізно. Я побуду поруч.

Він просидів так до ранку, не відпускаючи його долоні. Богдан то провалювався в сон, то розплющував очі, ніби перевіряв, чи лишився хтось поруч, і знову засинав. Під ранок чергова сестра прочинила двері, побачила головного лікаря, що заснув на стільці біля ліжка сироти, й тихо прикрила їх назад.

Стан Богдана погіршувався. Це було видно не лише за цифрами на моніторі. Йому все важче давалися короткі фрази, обличчя ставало прозорішим, сон забирав його частіше й відпускав неохоче. Відповідного серця не знаходилося.

Левченко телефонував у клініки, медичні центри, знайомим лікарям, людям, з якими не розмовляв роками. Просив, вимагав, переконував, забуваючи про гордість, про посаду, про своє ім’я. Та відповідь усюди лишалася однакова: нічого відповідного немає.

Час ішов не днями — краплями. Кожна наступна була меншою за попередню.

Колеги помічали, що головний лікар змінюється. Він майже не спав, відповідав коротко й різко, міг зайти в кабінет і забути, навіщо прийшов. Його бачили в архіві, потім у юридичному відділі, де він провів понад годину за зачиненими дверима. Він довго стояв біля вікна, дивлячись не на лікарняний двір, а кудись крізь нього.

— Матвію, — сказав заступник пізнього вечора біля ліфта, — ти себе просто добиваєш. Візьми кілька днів, інакше сам зляжеш.

— Потім, — відповів Левченко. — Усе потім.

Тієї ночі він довго сидів у своєму кабінеті. Перед ним лежали результати обстежень, які він пройшов без зайвого розголосу в іншому медичному центрі, попросивши старого знайомого не ставити запитань. Група, сумісність, показники — сухі рядки, які раніше нічого в ньому не зачіпали, тепер здавалися написаними не про пацієнта й не про лікаря, а про людину, що вперше побачила ціну власного минулого.

Він перечитував їх знову й знову. Потім дістав заздалегідь підготовлені бланки. Рука рухалася рівно. Він підписував розпорядження, заяви, згоди, оформлені через юридичну службу так ретельно, як міг оформити лише той, хто звик не лишати в документах слабких місць.

До ранку папери лягли в папку без напису.

Левченко взяв телефон і набрав номер старого товариша, трансплантолога з великого медичного центру. Говорив тихо, прикривши двері кабінету.

Спершу той не зрозумів. Потім відмовився обговорювати. Потім замовк так надовго, що в слухавці було чути лише далеке, важке дихання.

— Ти розумієш, про що просиш? — нарешті сказав він.

— Розумію, — відповів Левченко.