Старенька в лікарні знала більше, ніж здавалося всім довкола

— Ні. Не розумієш. Ти не маєш права вимагати від мене такого.

— Я не вимагаю. Я прошу. Він мій син. Документи готові, сумісність підтверджена. Іншого шансу в нього не буде.

— А ти сам?

Левченко заплющив очі. У кабінеті було тихо, і ця тиша не допомагала.

— Я вже обирав себе, — сказав він. — Двадцять років тому. Тепер хочу обрати інакше.

Мовчання тривало довго.

— Коли? — спитав товариш нарешті.

— Що швидше, то краще. Поки він ще витримає.

Перед операцією Левченко прийшов до Богдана. Було раннє ранку, та глуха година, коли лікарняні коридори освітлюють лише чергові лампи й здається, що навіть стіни намагаються не шуміти.

Богдан не спав. Він лежав, дивлячись у стелю, й повернув голову на звук кроків.

— Матвію Остаповичу? Чому ви так рано?

Левченко підсунув табурет майже впритул до ліжка. Сів не як лікар на обході, а як людина, якій треба встигнути сказати найважливіше. Обома долонями взяв руку Богдана.

— Послухай мене. Будь ласка, не перебивай.

— Що сталося? — Богдан спробував підвестися. — Серце знайшли?

— Знайшли, — сказав Левченко. — Відповідне. Сумісне. Сьогодні тебе прооперують. Приїхав дуже хороший фахівець, він вестиме операцію.

Богдан кілька секунд дивився на нього так, ніби боявся, що будь-який рух зруйнує почуте. Потім обличчя його здригнулося, пальці міцніше стиснули руку лікаря.

— Правда? Це правда? Я вже думав… — Він не договорив, ковтнув. — А донор? Хтось помер?

Левченко дивився на його худе обличчя, на тіні під очима, на вперту лінію підборіддя, в якій бачив жінку зі свого минулого. Настінний годинник відраховував секунди надто голосно.

— Богдане, — промовив він. — Я маю сказати те, що мав сказати раніше.

— Ви мене лякаєте.

— Я твій батько.

У палаті стало так тихо, ніби навіть апарат поруч приглушив власний звук.

— Що? — ледь чутно спитав Богдан.

— Я твій батько, — повторив Левченко. — Я знав твою матір. Знаю її дівоче прізвище, місце твого народження, дату. Двадцять років тому вона сказала мені, що чекає дитину. А я злякався й пішов. Був молодим, бідним, боягузливим. Мені здавалося, що відповідальність зруйнує моє життя. Насправді найстрашнішим виявився я сам — того дня.

Богдан дивився на нього широко розплющеними очима. Сльози стояли в них нерухомо, не падаючи.

— Тому ви приходили до мене щовечора?

— Тому.

— Чому ви не сказали одразу?