Старенька в лікарні знала більше, ніж здавалося всім довкола

Він нахилився, підняв ручку й випростався надто різко, ніби боявся: затримайся він на секунду довше — і вже не зможе зібрати обличчя.

— Усе нормально, — сказав він. — Продовжуйте спостереження.

Карту він дописав тим самим рівним почерком. Тільки в одному місці лінія зірвалася, і літера вийшла нерівною.

Богдан прийшов до тями за добу. Худий, світловолосий, з упертим підборіддям і очима, в яких Левченко тепер уже не міг не впізнавати її. Не себе — саме її. Хлопець дивився спокійно, але насторожено, як дивляться люди, що рано звикли нічого не вимагати від світу, аби потім не розчаровуватися.

На третій день, коли Левченко сів поруч із його ліжком, Богдан заговорив першим:

— Лікарю, тільки не треба мене жаліти словами. Я бачу, як ви всі переглядаєтеся. Із серцем зовсім погано?

— Погано, — відповів Левченко. Брехати в такий момент він не вмів: брехня не лікувала, лише робила страх довшим. — Тобі потрібна пересадка. Ми шукаємо донора.

— А скільки таких донорів зазвичай чекають?

Левченко не відповів.

Богдан ледь усміхнувся краєм губ і відвернувся до вікна. Легка фіранка там ледве ворушилася від протягу.

— Зрозумів. Нічого, чекати я вмію. Мене в дитинстві сім разів майже забирали в сім’ю. Я рахував. Спершу обіцяли, потім передумували. Тож очікування, яке нічим не закінчується, — це прямо моя спеціальність.

Він вимовив це без скарги, майже спокійно. Від цієї буденності Левченкові стало болючіше, ніж було б від крику. Він відвернувся, бо всередині ніби натиснули на місце, яке він десятиліттями ховав від усіх, включно із собою.

Після цього він приходив до Богдана щовечора. Після обходів, нарад, чужих операцій, розмов із родичами інших пацієнтів. Сідав на табурет біля ліжка й лишався довше, ніж вимагала медицина. Спершу вони говорили про просте: про машини, які Богдан любив і в одній із яких ледь не загинув, про лікарняну їжу, з якої він намагався жартувати, про спорт, про дрібниці, що дозволяли не дивитися прямо в страх.

Потім розмови стали тихішими.

— У вас сім’я є? — якось спитав Богдан.

Левченко подивився на свої руки.

— Немає.

— Дивно. Ви головний лікар, людина відома. І зовсім один?

— Був одружений, — сказав він. — Недовго. Давно.

— А діти?

Пауза витяглася так сильно, що стало чути, як десь за стіною капає несправний кран.

— Син, — нарешті промовив Левченко. — У мене був син. Я думав, що втратив його, навіть не встигнувши побачити. А тепер виявилося, що він жив. Усі ці роки.

Богдан повернув голову й довго дивився на нього.

— Значить, ви його не шукали?