Старий хотів востаннє поправити сукню онуки, але дотик відкрив йому дещо несподіване
— Наталю, де документи Маші?
— Удома. А що?
— Я хочу їх подивитися.
— Навіщо тобі зараз це? Ти знову слухаєш його?
— Де Маша була після лікарні?
Секунди тягнулися болісно. Навіть холодильник на кухні ніби перестав гудіти.
— У якому сенсі? — голос Наталії став сухим.
— У прямому. Мені сказали, що було переведення.
— Хто сказав?
— Відповідай.
— Дімо, ти себе чуєш? Ти поховав доньку три дні тому. Твій батько захворів, у нього марення, і тепер ти…
— Наталю, у труні була Маша?
Вона мовчала.
Саме це мовчання стало відповіддю.
Дмитро зблід.
— Наталю.
— Приїжджай додому, — сказала вона іншим голосом. Низьким, жорстким. — Сам. І без цього старого.
Зв’язок обірвався.
Дмитро встав.
Іван Петрович схопив його за руку й швидко написав: «Не сам».
— Я мушу поговорити з дружиною.
«Не сам».
— Тату…
Іван Петрович ударив долонею по столу так, що підстрибнула чашка. У горлі в нього прорвався хрип, майже слово, страшне й рване:
— Ма…
Дмитро завмер.
Старий стиснув горло, спробував іще, але голос знову пропав. Тоді він написав великими літерами: «МАША».
Син опустив голову.
— Добре. Поїдемо разом. Але спершу — до юриста.
Юриста звали Павло Гончар. Колись він допомагав Іванові Петровичу оформлювати спадщину після смерті дружини. Невеликий кабінет на першому поверсі житлового будинку, стоси папок, старий принтер, запах кави й паперу. Павло вислухав їх, не перебиваючи, лише іноді ставив короткі запитання.
— Документи є?
Дмитро поклав копію лікарняного листа й фотографію.
— Мало, — сказав Павло. — Але досить, щоб не йти наодинці й не влаштовувати сімейну сцену без фіксації. Вам потрібна офіційна заява в поліцію про можливу підміну тіла й приховування місцеперебування дитини. Окремо — звернення до лікарні з вимогою надати медичну документацію законному представникові. Батько має право на відомості про свою дитину. Дід — ні, але батько — так.
Дмитро кивнув.
— А якщо дружина не дасть документи?
— Тоді тим більше заява. І не попереджати її зайвий раз про кожен крок. Але ви вже попередили.
Іван Петрович винувато опустив очі.
Павло пом’якшав:
— Це не докір. Просто тепер вона може спробувати знищити папери або вивезти дитину, якщо дитина жива і десь перебуває.
Дмитро закрив обличчя руками.
— Я не розумію, як я міг не побачити.
— Люди в горі довіряють тому, хто поруч, — сухо сказав юрист. — Цим часто користуються.
Вони поїхали до Дмитрового дому вже вчотирьох: Дмитро, Іван Петрович, тітка Валя і Павло. Дорогою юрист пояснив, що він не буде «вламуватися», але буде свідком розмови. Дмитро ввімкнув запис на телефоні — Павло сказав, що для власного захисту це допустимо, хоча оцінювати вже буде слідство і суд.
Квартира зустріла їх тишею. Наталія відчинила не відразу. Вона була в домашньому светрі, але з макіяжем, як перед виходом.
— Що це означає? — спитала вона, побачивши всіх.
— Де документи Маші? — сказав Дмитро.
— Прибери звідси сторонніх.
— Де документи?
