Старий хотів востаннє поправити сукню онуки, але дотик відкрив йому дещо несподіване

Він написав: «Треба довести».

Тітка Валя довго дивилася у вікно. Там падав мокрий сніг, танув на підвіконні й лишав сірі доріжки.

— У мене фото є, — раптом сказала вона. — З осіннього свята. Маша до мене заходила після школи, у твоїй сукні, я її млинцями пригощала. Я сфотографувала, як вона з котом гралася. Там вухо видно. І родимку, здається.

Іван Петрович заплющив очі. Уперше за добу йому стало чим дихати.

— Але цього мало, — сказала тітка Валя. — Треба дізнатися, звідки тіло. Хто оформляв. Що в лікарні було.

Він написав: «Маша де?»

Сусідка притисла долоні до щік.

— Оце найстрашніше.

За два дні Івана Петровича виписали. Голос не повернувся. Лікар сказав, що потрібен час, невролог, спокій, менше потрясінь. Старий кивнув так покірно, що лікар навіть усміхнувся. Але щойно вийшовши з лікарні, Іван Петрович не поїхав додому. Він сів у таксі разом із тіткою Валею й поїхав до дитячої лікарні, де, за словами Дмитра, Маша «згоріла від ускладнення».

Перед входом стояли люди з пакетами, термосами, дитячими іграшками. Іван Петрович дивився на вікна й намагався уявити, в якому з них була Маша. Не хвора з труни — його Маша, жива, уперта, із комою на шиї.

У реєстратурі їм відмовили.

— Ви хто дитині? — спитала жінка за склом.

Іван Петрович простягнув паспорт і написав на аркуші: «Дід».

— Інформацію про неповнолітніх даємо батькам або законним представникам. Розумієте?

Тітка Валя нахилилася до віконця:

— Дитино, у нас похорон був, а тут питання…

— Звертайтеся офіційно, — стомлено сказала жінка. — Через адміністрацію, запит, документи.

Вони вийшли в коридор. Іван Петрович прихилився до стіни. Від безсилля в нього тремтіли коліна.

Тоді тітка Валя смикнула його за рукав.

— Дивися.

Коридором ішла медсестра років сорока, з короткою стрижкою й стомленим обличчям. У руках у неї була папка. Побачивши Івана Петровича, вона сповільнила крок. Її погляд став уважним, майже переляканим.

Іван Петрович теж упізнав її. Вона була в залі прощання. Стояла біля дверей, у сірому пальті, потім швидко пішла ще до початку церемонії.

Тітка Валя підійшла першою.

— Перепрошую. Ви були на похороні Маші Мельник?

Медсестра зблідла.

— Я не можу говорити.

Вона спробувала обійти, але Іван Петрович ступив їй назустріч і показав аркуш: «У труні була не Маша».

Медсестра зупинилася.

Її обличчя змінилося так, що тітка Валя вхопилася за стіну.

— Ідіть звідси, — прошепотіла жінка. — Тут камери.

Вона швидко написала щось на клаптику паперу, сунула Іванові Петровичу в долоню й пішла, не озираючись.

На папірці було: «Кафе біля зупинки. За 20 хвилин. Не дзвонити».

У кафе пахло смаженою цибулею, кавою з автомата й мокрим одягом. Медсестра прийшла без форми, у старому пуховику. Сіла навпроти, поклала телефон екраном донизу.

— Мене звати Ольга, — сказала вона. — Я працюю у відділенні, де лежала ваша онука. Тільки офіційно я вам нічого не казала.

Іван Петрович написав: «Вона жива?»