Старий хотів востаннє поправити сукню онуки, але дотик відкрив йому дещо несподіване

Іван Петрович лишився з аркушем у руках. На ньому було написано всього два рядки, але вони ніби палали.

У труні не Маша.

Вона жива.

Уранці до нього прийшла Наталія.

Вона зайшла без стуку, у темному пальті, з акуратно зібраним волоссям. У руках тримала пакет із яблуками та йогуртами. Поставила на тумбочку так, ніби виконувала обов’язок перед сусідами.

— Як ви?

Іван Петрович мовчав.

Вона подивилася на аркуші, складені біля подушки.

— Діма сказав, що ви пишете дивниці.

Старий не відвів погляду.

Наталія сіла на стілець. На її обличчі не було вчорашньої показної скорботи. Тільки втома й роздратування.

— Послухайте мене уважно. Ви стара людина. У вас шок. Лікар це підтвердить. Якщо ви почнете розповідати людям, що Маша жива, вас просто вважатимуть… — вона пошукала слово і знайшла найболючіше, — несповна розуму.

Іван Петрович повільно взяв ручку.

Вона накрила його руку своєю долонею. Пальці в неї були холодні, нігті — з блідим лаком.

— Не треба. Ви ж любили Машу? Тоді залиште її в спокої. І Діму залиште. Він і так на межі.

Він висмикнув руку.

Наталія нахилилася ближче.

— А ще я знайшла у вас удома таблетки. Ті, що ви давали їй «від животика». Пам’ятаєте? Ваша сусідка бачила, як ви приносили якісь краплі. Якщо ви копатимете, усі згадають, що дитині стало зле після вашої прогулянки. Я не хочу цього. Справді не хочу. Але якщо доведеться захищати себе й чоловіка, я захищатиму.

Іван Петрович дивився на неї й відчував, як до горла підступає не страх, а крижана відраза.

Вона встала.

— Моліться за неї. Це найкраще, що ви можете зробити.

Біля дверей Наталія обернулася:

— І не смійте лізти в наші документи. Після смерті Маші нам ще доведеться оформити виплати, страховку, деякі сімейні питання. Дімі потрібні тиша й порядок, а не ваші марення.

Коли вона пішла, Іван Петрович довго сидів нерухомо. Потім потягнувся до телефону. Старий кнопковий апарат лежав у пакеті з речами. Пальці тремтіли, але він знайшов номер тітки Валі.

— Алло? Іване Петровичу? — голос сусідки зірвався. — Господи, ви як?

Він вдихнув. Із горла вийшов тільки хрип.

— Ви не говорите? Діма сказав… ох, яке лихо.

Він постукав по телефону пальцем. Раз. Раз. Раз.

— Ви хочете, щоб я прийшла? — здогадалася вона.

Раз.

— Зараз. Я зараз.

Тітка Валя з’явилася за годину. Маленька, кругленька, у пуховій хустці, із сумкою, з якої стирчали капці й баночка варення. Вона сіла поруч і заплакала відразу, але без театру, по-справжньому, витираючи ніс рукавом.

— Машенька наша… Я їй ще заколочки купила, пам’ятаєш? З полуничками.

Іван Петрович узяв аркуш. Написав: «У труні не Маша».

Тітка Валя прочитала, зблідла й перехрестилася.

— Ваню, ти що…

Він написав: «Родимки нема. Вухо рівне».

Тітка Валя мовчала. У палаті гуділа лампа. За стіною хтось кашляв.

— Вухо… — повільно сказала вона. — Я ж теж помітила. Тільки подумала, що мені здалося. Обличчя все напудрили. Волосся закривало. А в Машеньки, так, вушко було… як пелюстка загнуте.

Іван Петрович схопив її за руку.

— Тихше, тихше, — зашепотіла вона. — Не тремти так…