Старий хотів востаннє поправити сукню онуки, але дотик відкрив йому дещо несподіване

Ольга подивилася на його руку. Потім на тітку Валю.

— Я не знаю.

Він зблід.

— Але я знаю, що в день, коли нібито померла Маша, у відділенні була плутанина. У нас лежали дві дівчинки. Ваша Маша Мельник і дівчинка з притулку, Аня Черненко. Вік майже однаковий, волосся схоже, обидві після тяжкої реакції на препарат. В Ані не було родичів поруч, тільки супровідниця з установи. Уночі Аня померла.

У тітки Валі зірвався тихий стогін.

Ольга продовжила, дивлячись у стіл:

— Уранці я прийшла на зміну, а в журналі вже стояв запис про смерть Маші. Мене це збентежило, бо ввечері Маша була тяжка, але стабільна. Я спитала лікаря, він сказав: «Не лізь, документи виправлять». Потім я побачила вашу невістку. Вона говорила із завідувачкою. Дуже тихо. Потім дівчинку повезли.

Іван Петрович написав так різко, що порвав папір: «Куди повезли Машу?»

— Не знаю. У виписці стоїть переведення до приватного реабілітаційного центру. Але без назви. Тільки код направлення. Так не роблять. Принаймні, я такого не бачила.

— Чому ви мовчали? — спитала тітка Валя.

Ольга заплющила очі.

— Бо в мене двоє дітей і іпотека. Бо завідувачка сказала, що була технічна помилка, а родичі самі вирішили все оформити тихо. Бо я не думала, що… — вона не договорила. — На похорон я прийшла, щоб переконатися. Побачила дівчинку. То була Аня. Я їй вуха обробляла після катетера, я знала. Я злякалася й пішла.

Іван Петрович схопився за край столу. Усе навколо попливло.

Маша не в землі.

Маша десь.

Жива чи…

Ні. Він не дав цій думці завершитися.

Ольга витягла з сумки складений аркуш.

— Я роздрукувала копію змінного листа. Це порушення. Якщо дізнаються, мене звільнять. Тут видно, що в Маші вранці були показники. Погані, але живі. А смерть записана на годину пізніше — уже на її ім’я. Ще тут прізвище лікаря, який підписував.

Іван Петрович притис аркуш до грудей.

— І ще, — Ольга понизила голос. — Ваша невістка питала в мене, чи можна отримати довідку про тяжкий неврологічний прогноз. Не про смерть. Про прогноз. Це було за день до «смерті».

Тітка Валя насупилася.

— Навіщо їй?

Ольга знизала плечима.

— Зазвичай такі довідки потрібні для оформлення догляду, пільг, переведення, іноді для суду. Я не знаю.

Іван Петрович згадав слова Наталії: «виплати, страховка, сімейні питання». Згадав, як вона не давала йому підійти до труни. Як стежила за людьми. Як надто швидко сказала, що він винен.

Щоб відвернути.

Щоб змусити мовчати.

Удома в Івана Петровича було холодно. Він забув зачинити кватирку перед лікарнею, і фіранка ворушилася від протягу. На кухонному столі лишилася чашка із засохлим чайним кільцем. На підвіконні стояв пластиковий стаканчик із землею — Маша посадила туди кісточку лимона і щоразу питала, «коли буде дерево».

Іван Петрович сів на табурет і вперше дозволив собі заплакати не від горя, а від страху. Без голосу плач виходив страшний: плечі тряслися, рот відкритий, а звуку нема. Тітка Валя стояла поруч і гладила його по спині, як дитину.

— Знайдемо, Ваню. Знайдемо.

Він дістав стару коробку з-під печива. У ній зберігалися Машині малюнки, намистинки від браслета, квитки з кіно, фотографії. Він перебирав їх, аж поки не знайшов знімок: Маша в блакитній сукні сидить на підлозі в тітки Валі, тримає рудого кота. Голова повернута вбік. На шиї — маленька родимка. Ліве вухо — з тією самою нерівністю.

Він поклав поруч фото, копію змінного листа й аркуш зі словами: «У труні не Маша».

Потім написав Дмитрові повідомлення: «Приїжджай сам. Терміново. Йдеться про Машу».

Син з’явився ввечері. Наталія телефонувала йому тричі, поки він піднімався сходами. Він скинув виклик лише біля дверей.

— Що сталося?