Старий сам попросив відвезти його до будинку для літніх, та дорога закінчилася зовсім не там, де він сподівався

Вона зітхнула з виглядом людини, яка давно все знала, і Остапові Мироновичу стало ще важче.

Вранці син і невістка обоє поїхали з ним. Заради такого навіть відпросилися з роботи. В машині майже не розмовляли. Старий дивився у вікно й думав лише про одне: хай там буде хоч клаптик землі. Не колишній город, не його простір, не знайомі грядки, але бодай смужка, куди можна встромити розсаду. Без землі він ніби переставав розуміти, навіщо прокидатися.

Син нервово тримав кермо. Невістка весь час поправляла сумку на колінах. Обоє мовчали, і від того мовчання Остапові Мироновичу ставало моторошно. Він вирішив, що вони теж переживають, але не відмовляють, бо вже змирилися.

Тільки згодом він помітив, що дорога здається надто знайомою. Ось поворот, де колись стояла стара лавка. Ось ряд будинків, які він бачив сотні разів. Серце забилося швидше. Він протер очі, ніби картинка могла зникнути, й прилип до вікна.

Машина звернула до знайомої ділянки й в’їхала в нові ворота.

Син вийшов першим, обійшов машину й відчинив батькові дверцята. Остап Миронович ступив на землю, підвів голову — й завмер. Перед ним стояв новий дім. Невеликий, світлий, ще не до кінця обжитий, але справжній. На його ділянці. Там, де він подумки вже давно бачив тільки чорну порожнечу.

Він обернувся до дітей. Невістка усміхалася й плакала водночас, син ніяково переминався з ноги на ногу.

— Ось тобі город, як обіцяв, — тихо сказав він. — Пробач, не встигли все доробити.

Остап Миронович не одразу зміг ступити крок. Ноги стали ватяні, у вухах зашуміло. Він навіть злякався, що знову опиниться в лікарні, та син підхопив його під руку, і вони повільно пішли до дому…