Старий зайняв місце наглядача в прес-хаті й відмовився підкорятися

Князь опустився на самий край табурета. Обличчя його стало жорстким.

— Тепер натисне всерйоз.

Гадюка кивнув.

— Своїх обіцяв прислати. У масті будуть, але кумівські. Почнуть тебе розбирати, піднімати давні базари, чужі рахунки. Не покажеш, хто ти, вони спробують зробити тебе незрозумілим. А незрозумілого тут роздеруть, скільки б сили в ньому не було.

Загасивши сигарету, Сивий утомлено подивився на обох.

— Покажу. Тільки базікати не стану. Від розмов тут користі мало.

Він помовчав. Із-за стіни долинув крик: хтось лаявся через баланду. Рипнули нари, у коридорі знову грюкнула годівничка.

— До вечора зберуться, — продовжив Сивий. — Але сходка буде вже не ваша і не Князя. Прийдуть люди, певні, що дев’яності скінчилися назавжди. Їм дещо доведеться нагадати.

У кутку схлипнув Жук.

— Діду… — прошепотів він, не підводячи голови. — Та ж уб’ють тебе.

Сивий глянув на нього без злості.

— Я вбиваю тих, хто боїться. А своє вже прожив, втрачати мені більше нічого. Ось цим і небезпечний.

Князь якийсь час мовчав, потім спитав неголосно:

— Сивий, а навіщо ти взагалі тут опинився? Тобі це для чого?

Старий трохи всміхнувся. У втомленій усмішці було щось від людини, якій забагато лишилося в пам’яті.

— Іноді гниль не витягнеш, поки сам не залізеш туди, де найсмердючіше.

Після цього в хаті ніхто не заговорив.

До вечора чекати стало ще важче. За дверима раз у раз лунали квапливі кроки, коридором пробігали люди, шепіт переходив від однієї годівнички до іншої. Хтось приймав передане й поспішав далі. Малява вже гуляла по всій зоні, і в кожному загоні знали, що сталося: прес-хата перестала бути місцем, де ламають в’язнів, колишній наглядач виявився кумівським хвостом, а на положеному місці тепер сидів Сивий. Ім’я старого передавали разом із цією звісткою: Сивий був тією самою старою легендою, яку дехто раніше вважав байкою. Тепер він перебував тут, і ввечері до нього мали прийти ті, хто хотів перевірити почуте.

Сонце вже опускалося кудись за бетонні стіни. У коридорі загорілося тьмяне жовте світло, від якого все навколо виглядало хворобливо. Тоді біля дверей знову брязнуло залізо. Але наближалися не конвойні: кроки звучали інакше — м’яко, рівно, впевнено. Йшов не один чоловік. Судячи зі злитого руху за дверима, тих, хто прийшов, було багато. У хаті перестали ворушитися, прислухаючись до того, як вони зупинилися на порозі. Замок клацнув, і двері відчинилися.

На порозі з’явилися четверо в робах. Одяг на них сидів майже як форма: кожен тримався рівно, дивився спокійно, не виказуючи обличчям жодних почуттів. Вони розташувалися довкола п’ятого — високого, сухого чоловіка з тонкими губами. Під його оком темніла маленька наколка, лише одна цятка, схожа на залишену мітку. Він усміхався, однак усмішка лишалася окремою від обличчя й нічого в ньому не пом’якшувала. Ті, хто ввійшов, мовчали, не метушилися і самим своїм виглядом показували, що прийшли не випадково.

— Здоров, Сивий. Давненько про тебе не чули.

Князь підвівся. Гадюка напружився, решта завмерли. Сам старий вставав неквапом, ніби поспіхом його ніхто не міг змусити.

— Ти хто? — спитав Князь.

У прибулого усмішка стала ширшою.

— Яструб. Мене прислали ті, хто за порядком дивиться. За справжнім, не за вашим. — Тепер він звертався до Сивого: — Пройдемося, діду. Є тихе місце, поговоримо без слухачів.

Сивий кивнув, ніби саме такого запрошення й чекав.

— Підемо. За однієї умови.

— Якої? — примружився Яструб.

— Без натовпу й без заліза. Мужики — виходьте по одному. Щури — то так одразу й скажіть.

Яструб усміхнувся, але погляд на мить став гострим.

— Дев’яності з тебе так і не вийшли?

Сивий уже ступив до дверей.

— І не виходили. Вони в мені живуть.

За поріг він вийшов, лишивши хату в нерухомому чеканні. Там розуміли: однією розмовою справа не обмежиться, зараз з’ясується, чого варті і старий, і ті, хто прийшов по нього.

Холодним бетоном Сивий ступав м’яко, тримаючи плечі рівно. На арештанта, якого ведуть, він не скидався: дорогу ніби обирав сам. Спокійний погляд ковзав повз ґрати, вічка, годівнички. Залізо довкола перетворювало тишу на гуркіт, перед яким тьмянів будь-який крик.

Попереду йшов Яструб — радше вказував шлях, ніж вів бранця. Четверо розташувалися з боків і позаду: близько, готові будь-якої миті схопити. Їхній прохід бачив увесь корпус. До ґрат припадали обличчя. Хтось присвиснув і відразу замовк…