Старий зайняв місце наглядача в прес-хаті й відмовився підкорятися

— Сивий… Він самий, — прошепотіли з камери.

Шепіт із його ім’ям стелився вздовж ґрат, мов гар. Конвойні на посту старанно нічого не помічали. Під час великих розборок вони завжди воліли потім сказати начальству, що нічого не бачили: питали за таке не за статутом.

Яструб довів їх до старої сушарки між лазнею й комірчиною. Тут зазвичай розвішували мокрі робы; пахло сирістю, хлоркою й ношеним одягом. Двері не замикали, бо сторонні сюди й так не совалися. У сушарці зустрічалися для переговорів — і звідси ж виходили з переломами.

Коли двері за ними зачинилися, звичне тюремне повітря ніби змінилося глухою вагою місця, де збиралися працювати. Лампочка під стелею не освітлювала сушарку, а лишала на ній каламутну брудну пляму. Сивий зупинився посередині, оглядаючи гачки, вологі плями на стінах, проржавілі труби. Яструб усміхався з таким спокоєм, ніби привів гостя на чай.

— Ніхто не завадить. Тут і побалакаємо.

— Спершу домовимося про правила, — кивнув Сивий.

— Іще якісь правила? Ти на зоні, діду. До тебе все встановили.

Старий подивився на нього так, як дивляться на хлопчиська, що вдає дорослого.

— Я ще вчора сказав: без натовпу й без заліза. Мужики слово тримають.

Лисий із четвірки, з важкою щелепою, виступив уперед і хмикнув:

— А якщо ми не мужики?

Сивий навіть не ворухнувся.

— Тоді самі себе назвали.

За піднятою долонею Яструба лисий відійшов. Своїх Яструб тримати вмів: безладу не терпів, від нього руйнувалися плани.

— Домовилися, — м’яко сказав він. — За поняттями так за поняттями. Ми не різати прийшли, розібратися. — Він наблизився на крок. — Поясни, звідки взявся і ким себе тут вважаєш. Князь тебе визнав, Гадюка перед тобою витягнувся. Кум сьогодні пішов ніби вичавлений. За що тобі таке?

Кілька секунд Сивий не відповідав. Із проржавілої труби падала вода. Кап. Кап. Кап. Здавалося, так відраховують чужі помилки.

— Раз питаєш, значить, право за собою визнаєш.

— Визнаю, — усміхнувся Яструб. — Я від тих, хто справжній порядок тримає. Сам розумієш: тепер не дев’яності, без голови ніхто не діє. Голова спитала: «Хто ти?» Я прийшов поставити те саме питання.

— Твоя голова давно в багні: хвіст у неї був кумівський. А ти мені порядком тичеш.

Усмішка Яструба розтягнулася, очі звузилися.

— Вовка сюди не приплітай. З ним окрема справа. Сміттям був, здали, коли знадобилося. Порядок від цього не змінюється. Нам вирішувати, згодишся ти чи завадатимеш.

Сивий глянув йому в очі.

— Завадою виявлюся — що зробите?

Яструб розвів руками з подобою співчуття.

— Приберуть без шуму. Карцер, етап. Випадково поб’єшся або серце відмовить. Вік у тебе, Сивий. Не зображай бетонну стіну: бетон теж кришиться.

— Бетон кришиться, — усміхнувся старий. — А сталь зігнеш — вона повернеться назад.

Яструб трохи схилив голову, вислухав.

— Ось що пропоную. Назви ім’я, скажи, звідки ти і хто за тобою стоїть. Тоді визначимося. Може, під нас підеш. Може, почесне місце отримаєш, тихе. Доживеш спокійно.

— Купити тишу мені пропонуєш?

— Пропоную не лізти під те, що тебе розчавить. Ти тут один. Проти тебе система.

— Кулаками її не зламаєш, — відповів Сивий. — Вона валиться, коли люди перестають її боятися.

Яструб повільно вдихнув і видихнув. Усміхався він, як і раніше, тільки губи стали тонші.

— Тоді зайдемо інакше. Масть доведи.

— Масть?

Чи то Сивий не зрозумів, чи лише показав це.

— Так, масть, — підвищив голос Яструб. — У хаті мову тримав складно. Вовка поклав — поважаю. Кумові зуби показав — теж поважаю. Але тут тобі не казка. Без масті слова нічого не важать. Покажи, де вона.

Він указав на робу Сивого, на груди, на порожні руки.

— Наколок не видно, перснів немає, паперів теж. Хто переді мною? Легенда? Спортсмен? Прикритий мент? Чи злодій молодість згадати захотів?

Один із супровідників тихенько хмикнув. Інший, біля дверей, ледь повів плечем. Досвідченому оку Сивого вистачило цього руху: під рукавом ховалася вага, залізо. Він нічим себе не виказав, лише на секунду похолов погляд.

— Значить, шкіру тобі показати?

— Так тут заведено, — знизав плечима Яструб. — Не покажеш — ніхто ти. — Він знову всміхнувся. — Навіть Князь не виручить…