Старий зайняв місце наглядача в прес-хаті й відмовився підкорятися

— Свого тут у тебе немає. Усе спільне. Наше. Доходить?

Відповіді не було. Старий не виправдовувався й не намагався сподобатися, не шукав співчуття по кутках. Він навіть не виглядав упертюхом, що вирішив посперечатися: застиг, мов укопаний стовп, ніби раніше йому доводилося бачити сцени й гірші. Саме це дратувало найдужче. Від терпили чекали іншої реакції — квапливих пояснень, запобігливості, переляканих поглядів.

Дрібний прищавий Жук підскочив до Вовка. Йому кортіло першим вислужитися.

— Дай я йому швиденько втлумачу. Чого він став, ніби його це не стосується?

Короткого руху Вовка вистачило. Хата відразу заворушилася: ті, хто хотів краще роздивитися приниження новачка, підтягнулися ближче. Інші відвернулися до стін, ніби те, що відбувається, їх не стосується, але продовжували ловити кожен звук. Під кимось протяжно рипнули нари. У кутку чоловік зіщулився й тихо застогнав ще до того, як Жук устиг торкнутися старого. Ніхто не попросив зупинитися: тут навіть небажання дивитися не означало готовності втрутитися.

Він тицьнув старого пальцем у груди.

— На екскурсію приїхав? Тут по масті питають. Ти хто такий? Ти взагалі розумієш, куди тебе завели?

Старий спершу подивився на чужий палець, потім — на обличчя Жука.

— Руку прибери.

Жук натис сильніше й оскалився.

— А як лишу — що тоді? Ревіти почнеш? Чи в штани накладеш?

Хата озвалася глумливим сміхом. Старий відступив, звільнившись від пальця. Ні замаху, ні окрику — один крок. Але Вовк уловив, наскільки точно той був зроблений: старий не спіткнувся, не сахнувся, а перемістився, зберігши рівновагу. Наглядач помічав такі дрібниці; інакше довго на своїх нарах не пролежав би.

— Ну добре, — розтягнув він слова. — Гордість у дідуся є. Знайдемо інший підхід. Хриплий.

Той вишкірився й поліз під матрац. Витяг м’яту алюмінієву кружку, які тримали для чаю й окропу. Тепер усередині хлюпалося щось каламутне. Кислий запах дозволяв запідозрити вчорашню заварку, але міг означати й дещо гірше.

— Тримай, за знайомство ковтни, — запропонував Хриплий. — Порядок у нас такий: випив — свій. Відмовишся — значить…

Він залишив кінець фрази недомовленим. У прес-хаті в цьому не було потреби: кожен розумів, що обіцяє така пауза. Старий перевів погляд із кружки на того, хто її простягав.

— Пити не буду.

Хриплий закашлявся, а потім розсміявся тим самим надсадним хрипом.

— Бережеться! Про здоров’я дбає, дідуньо. Тільки тут воно вже не твоє. Знадобиться — відберуть.

Кружка перейшла до Вовка. Він став упритул до старого; гаряче дихання пахло махоркою. Говорив наглядач майже лагідно, і від цього погроза не меншала.

— Більше повторювати не стану. Домовимося по-людськи чи за тебе по-нашому візьмуться?

Старий підвів очі. У них не було ні благання, ні паніки; здавалося, він давно знав, наскільки люди бувають брудні, але приймати це як належне не збирався.

— По-людськи давай. Якщо ще лишилося у вас людське.

Вовк усміхнувся без жодної веселості. Слово «лишилося» прозвучало так, ніби людське тут було залежалим товаром, якому старий прикидав ціну.

— Закінчили. Час учити. Жук, Рубець, тримайте його. Хриплий, речі забери. Пояснимо дідусеві, де він опинився.

Першим узявся Рубець — жилавий, дужий. Схопив за плече й потягнув; Жук учепився в рукав. Старий не сіпнувся. Дозволив вести себе, наче хотів дізнатися, на що ще вони зважаться. Його спрямували до табурета посеред хати, де світло падало яскравіше й кожен міг бачити те, що відбувається. Це місце призначалося для показової розправи: у новачка там намагалися вибити не сили, а саму волю до спротиву.

У кутку почулися тихі ридання, голос був тоненький, майже дитячий.

— Пельку стули, сволото, а то після нього підеш! — одразу шикнули звідкись.

У тютюновому димі стояв запах поту. Страх пах окремо — кисло, як молоко, надовго забуте в теплі. Хриплий тим часом розв’язав шмату. У вузлику виявилися хліб, два сухі печива, маленька іконка, загорнута в папір, дешеві сигарети й тоненька книжечка без обкладинки, затерта від довгого вжитку. Іконку він підняв двома пальцями, бридливо відставивши її від себе.

— Глянь, Вовче! Віруючий до нас завітав. Із Богом прийшов. Ну, зараз побачимо, як той за нього заступиться.

Шнирі знову засміялися; хтось сплюнув на підлогу. Вовк не відвів очей від старого навіть заради іконки.

— Черевики скидай. Куртку теж. Прописувати тебе будемо, щоб місце своє запам’ятав…