Студентка поїхала за коханим в Афганістан, не підозрюючи, наскільки важким виявиться її нове життя

Вона познайомилася з літньою торговкою на ім’я Фатма. Та приїздила із сусіднього селища раз на два тижні, привозила тканини, спеції, нитки, дрібні прикраси. Ірина навчилася вишивати: це давало їй змогу отримувати трохи грошей і ховати їх.

Фатма кілька разів брала її вишивку. Розмови між ними були обережні, короткі. Спершу про ціну, потім про дітей, потім про дорогу. Ірина не відразу наважилася сказати головне. Але одного разу, коли поруч нікого не було, вона пояснила, наскільки змогла: її утримують, документи знищено, їй потрібен зв’язок із людьми із зовнішнього світу.

Фатма слухала мовчки. Нічого не обіцяла.

За кілька тижнів сказала:

— У столиці є люди, які працюють з іноземцями. Можливо, через них вийде.

Ірина написала записку на клаптику паперу. Ім’я, рік народження, рідне місто без точної адреси, дата приїзду, селище, прохання про допомогу. Написала рідною мовою й тією іноземною, яку ще пам’ятала з університету, але без жодного зайвого слова. Склала крихітний листок у кілька разів і віддала Фатмі.

За два тижні торговка не приїхала. За чотири — теж.

Потім інший торговець сказав, що до Фатми приходили незнайомі чоловіки. Після цього вона перестала їздити до їхнього селища.

Ірина більше ніколи її не бачила.

Записку, ймовірно, перехопили.

У домі ніхто нічого не сказав. Але ввечері Самір увійшов до кімнати й мовчки забрав усе, що могло стати листом: клаптики паперу, старий зошит, короткий олівець. Ірина дивилася, як він складає ці дрібниці в долоню.

Відтоді папір вона ховала краще.

Третя спроба була навесні 1998 року.

Даніялові виповнилося десять. У країні вже два роки правила нова жорстка сила, і життя стало ще тіснішим, суворішим, темнішим. Ірині було тридцять чотири, але дзеркало, якби воно в неї було, показало б більше. Руки огрубіли, шкіра обвітрилася, волосся потьмяніло, спина звикла до ваги відер.

Цю спробу вона готувала майже рік.

Вона помітила, що в дні великих релігійних свят чоловіки надовго збираються біля молитовного дому, і контроль у дворах слабшає. Через ланцюжок жінок — більше жестами й натяками, ніж словами — вона домовилася з однією мешканкою селища, що та сховає її на кілька годин. Не з дружби, не зі сміливої рішучості, а, можливо, просто з жіночого жалю.

Ірина приготувала невеликий вузлик: шматок хліба, хустку, трохи грошей, захованих роками.

У потрібний день вона вийшла з подвір’я, не озираючись. Дісталася до дому тієї жінки й просиділа там три години, слухаючи, як за стіною проходять люди.

Потім господиня ввійшла бліда й сказала одне слово:

— Іди.

Не встигла.

За кілька хвилин на подвір’я зайшов Камал.

Що стало з жінкою, Ірина так і не дізналася. Бачила її потім лише один раз, здалеку. Та відразу відвела погляд.

Ірину повернули додому. Саміра того дня не було. Брати розбиралися самі.

Пізніше вона ніколи не розповідала докладно, що сталося після третьої спроби. Досить сказати: кілька місяців їй було важко виходити з кімнати не тому, що двері замикали, а тому, що тіло не слухалося.

Даніял бачив матір такою вперше. Він сідав поруч і мовчав. Іноді обережно брав її за руку.

Ірина гладила його по голові й казала: