Студентка поїхала за коханим в Афганістан, не підозрюючи, наскільки важким виявиться її нове життя

Молодість і кохання часом роблять людину глухою не від дурості, а від внутрішнього шуму. Серце б’ється надто голосно, щоб почути розум.

Їх розписали в червні, без урочистостей, у міському відділі реєстрації. Самір одягнув найкращий костюм. Ірина — білу сукню, привезену з дому. Свідками стали Лариса й знайомий Саміра з факультету.

Вони підписали папери, вийшли на вулицю, сфотографувалися біля входу. Самір поцілував її в скроню й сказав:

— Тепер ти моя.

Тоді вона вирішила, що це ніжні слова.

Пізніше зрозуміє: він сказав їх буквально.

Виліт призначили на кінець червня. Напередодні Ірина знову приїхала додому — попрощатися. Усього на один день. Більше не виходило: збори, документи, квитки, поспіх.

Батько зустрів її на вокзалі. Вони йшли додому пішки, майже не розмовляючи. Вдома був накритий святковий стіл. Мати приготувала все, що Ірина любила з дитинства. Але їли мовчки. Ліда ховала обличчя в серветку.

Пізно ввечері, коли мати й сестра лягли, Ірина залишилася з батьком на кухні. Павло Андрійович довго дивився в темне вікно. Потім повернувся до неї.

— Іро, якщо там буде погано, повертайся одразу. Не терпи. Не мовчи. Одразу. Ми чекатимемо завжди.

Вона обійняла його й раптом відчула, що батько став меншим. Чи це вона виросла.

— Тату, все буде добре. Я напишу, щойно влаштуємося.

Він кивнув. Більше вони нічого не сказали.

Наступного дня в столичному аеропорту було душно й метушливо. Мати тримала Ірину за руку до останнього. Коли працівник біля проходу сказав, що час, Анна Сергіївна відпустила пальці не відразу.

Ірина пройшла контроль і озирнулася. Батьки стояли за склом. Батько обіймав матір за плечі. Ліда махала рукою.

Ірина усміхнулася, помахала їм і пішла до виходу на посадку.

Літак злетів за розкладом. Вона дивилася в ілюмінатор на землю, яка відходила вниз: поля, ліси, річки тонкими стрічками. Думала про майбутнє. Про дім, який вони облаштують. Про мову, яку вона вивчить. Про роботу, яку знайде. Про місто, яким Самір описував його: велике, живе, світле, оточене горами.

Самір сидів поруч, читав газету й іноді дивився на неї з тією самою усмішкою, через яку вона закохалася. Теплою, спокійною, ніби призначеною тільки їй.

Вона не знала, що ця усмішка — останнє, що залишиться від чоловіка, якого вона знала. Уже за кілька днів поруч із нею буде інша людина: стримана, холодна, непроникна.

І літак, який здавався початком нового життя, виявиться рискою, за якою закінчиться все колишнє…