Студентка поїхала за коханим в Афганістан, не підозрюючи, наскільки важким виявиться її нове життя

На кухні стало так тихо, що було чути, як за стіною стукає вода в трубах.

Батько повільно підвівся й вийшов на балкон. Мати схопила Ірину за руку.

— Доню, ти розумієш, що говориш?

Далі почалася важка розмова, яка розтяглася на весь вечір і половину наступного дня.

Павло Андрійович повернувся з балкона зовні спокійним, але Ірина бачила, як напружилися в нього вилиці.

— Там іде війна, — сказав він. — Там інше життя. Інші закони. Ти будеш чужою. Ти не знаєш, як вони живуть удома. Ти не знаєш цієї людини.

— Тату, там не всюди війна. Самір освічений. Я знаю його вже понад пів року. Я люблю його. Я доросла.

Батько довго дивився на неї. Не сперечався далі, бо зрозумів: слова відскакують від неї, як горох від стіни.

Мати плакала майже весь час. Не голосно, не театрально. Тихо, так плачуть люди, які вже розуміють, що сльози нічого не змінять. Анна Сергіївна була розумною жінкою, але свій страх не могла розкласти на доводи. У неї не було одного залізного аргументу, який донька не змогла б спростувати. Просто всередині все пручалося. Щось у цій історії було неправильним. Вона відчувала це шкірою.

Ліда сиділа в кутку й мовчала. Їй було п’ятнадцять. Увечері, коли сестри лягли в одній кімнаті, Ліда довго крутилася, потім прошепотіла:

— Іро, ти точно хочеш?

— Точно.

— Тоді я молитимуся за тебе. Хоча я не вмію.

Ірина тихо розсміялася, щоб не розбудити батьків.

Тоді вона не знала, що це один із останніх вечорів її колишнього життя.

Травень минув у паперах, дозволах, довідках, бесідах і поясненнях. Шлюб з іноземцем означав безліч формальностей. Її викликали до кабінетів, ставили запитання, просили письмово підтвердити, що вона розуміє наслідки переїзду. На факультеті їй довго пояснювали, що постійний виїзд фактично закриває звичну наукову дорогу, що повернутися до навчання буде важко, що вона має усвідомлювати, на що йде.

Ірина кивала.

Усередині вона думала одне: Самір важливіший…