Свекор одружився з молодою дівчиною, і невдовзі в домі почали відбуватися дивні речі

— Зараз.

— Дімо, вже майже десята.

— Тим більше.

Він узяв ключі зі столу так різко, що зачепив кухоль. Той перекинувся, чай потік по клейонці, капнув на підлогу. Марина машинально схопила ганчірку, але Дмитро вже йшов у коридор.

— Артема до сусідки, — кинув він. — Я не залишу це так.

Дім Віктора Петровича стояв у старому приватному секторі, серед однаково перекошених парканів, мокрих яблунь і тьмяних ліхтарів. Коли вони під’їхали, у дворі горіло вікно на другому поверсі. Внизу було темно. Хвіртка виявилася замкнена зсередини.

Дмитро натиснув на дзвінок. Раз. Удруге. Втретє.

Ніхто не відчинив.

— Тату! — крикнув він, стукаючи кулаком у металеву хвіртку. — Відчини!

Із-за сусіднього паркану визирнула тітка Ліда, у хустці, накинутій просто поверх халата.

— Дімочко? Це ти?

— Де батько?

— Вдома вони. — Вона сказала «вони» й тут-таки прикусила губу. — Світло в них із вечора горить.

— Чули щось?

Тітка Ліда зам’ялася. Її маленькі очі за скельцями окулярів забігали.

— Та як тобі сказати… Весілля було тихе. Вони тільки розписалися, без гостей. А після… дивно в них. Майже не виходять. Дівчинка ця вчора вранці в аптеку збігала, вся біла, руки тремтять. Я спитала, чи все добре, вона головою кивнула й пішла. А вночі…

— Що вночі?

— Звуки. То гуркіт, то ніби меблі рухають. І плач наче. Або сміх. Не розбереш через стіну.

Марина відчула, як холод пробіг по спині.

— Ви чому не подзвонили нам? — різко спитав Дмитро.

Тітка Ліда спалахнула.

— А я звідки знала? Твій батько мені сказав: «Не лізь, Лідіє. У мене тепер своя сім’я». Я й не лізла.

Дмитро поліз через паркан. Марина хотіла зупинити його, але він уже перемахнув на той бік, послизнувся в багнюці, вилаявся й підвівся. За хвилину хвіртка клацнула зсередини.

У домі пахло сирістю, старим деревом і чимось солодкавим, лікарським. На першому поверсі було темно, тільки з кухні пробивалася смужка світла від залишеного нічника. На столі лежала розкрита упаковка таблеток, поруч склянка з недопитою водою. Марина взяла блістер, прочитала назву. Серце неприємно сіпнулося: це були не ті таблетки, які призначав лікар.

— Дімо, дивись.

Він кинув погляд, але не зупинився.

Нагорі щось глухо вдарило. Потім почувся звук — низький, протяжний, схожий чи то на стогін, чи то на приглушений крик. Марина вчепилася в поруччя.

— Тату! — Дмитро кинувся сходами. — Тату, відчини двері!

Кімната Віктора Петровича була замкнена. Зсередини долинав шерех. Хтось важко дихав. Потім пролунав дівочий голос, хрипкий і переляканий:

— Не треба! Не заходьте!

— Відчиняй! — Дмитро вдарив долонею по дверях. — Аню, відчиняй негайно!

— Не можна!

— Що значить не можна?