Свекор одружився з молодою дівчиною, і невдовзі в домі почали відбуватися дивні речі

— Чого ти хочеш від мене? — зірвався він. — Щоб я пожалів її? Дівчину, яка зайшла в наш дім, оженила на собі хворого старого і винесла все з сейфа?

— Я хочу зрозуміти, хто їй писав.

— А я хочу захистити батька.

Марина заплющила очі. На кухні знову стояв холодний чай. Вона зранку не їла, тільки кусала губи, поки не відчула смак крові.

— Це не одне й те саме, — сказала вона тихо.

— Для мене зараз одне.

Після цього між ними оселилася тиша. Вони ходили квартирою, як сусіди після сварки: ввічливо, обережно, не зачіпаючи одне одного плечима. Артем питав, чому дідусь у лікарні. Дмитро відповідав: «Серце». Марина додавала: «Скоро одужає». І сама не вірила.

За три дні Аню відпустили під зобов’язання з’являтися за викликом. Вона не повернулася до дому Віктора Петровича. Марина побачила її випадково біля поліклініки: тонка постать у чужому пуховику, волосся прибране під шапку, на щоці жовтий слід від синця. Дівчина стояла на зупинці й тримала в руках пакет із ліками.

Марина пройшла повз, потім зупинилася.

— Аню.

Та здригнулася, як від удару.

— Я не буду вас чіпати.

— Я знаю.

— Знаєте?

Аня кивнула, але дивилася вбік.

— Ви тоді води дали.

Чомусь від цих слів у Марини стиснуло горло.

— Хто вам погрожує?

Аня мовчала.

— Я бачила повідомлення.

Дівчина повільно повернулася. В очах спалахнув страх.

— Ви нікому не кажіть про Сергія?

— Дільничний уже знає, що у вас є брат.

— Ні, не це. — Аня ступила ближче. — Вони сказали, якщо я скажу, де він, його знайдуть.

— Хто вони?

Автобус під’їхав до зупинки, випустив хмару теплого вихлопу. Люди зашуміли, хтось штовхнув Марину плечем. Аня не сіла.

— Я працювала у Віктора Петровича півтора місяця, — сказала вона швидко, ніби боялася передумати. — Спочатку просто прибирала. Він був нормальний. Запальний, але добрий. Потім до нього почав приходити чоловік. Микола. Називався юристом. Казав, що допомагає літнім із документами. Віктор Петрович його знав начебто через якогось старого знайомого.

— Прізвище?

— Мороз. Микола Мороз.

Марина запам’ятала.

— Він часто приходив?

— Раз на тиждень. Потім частіше. Після його приходів Вікторові Петровичу ставало зле. Він плутався, засинав удень, уночі ходив. Я думала — хвороба. Потім побачила, як Микола підмінив таблетки.

Марина відчула, як у неї похололи пальці.

— Чому ви відразу не сказали Дмитрові?

Аня опустила очі.

— Я намагалася. Одного разу подзвонила вашому чоловікові з телефона Віктора Петровича. Сказала: приїжджайте, тут дивний чоловік. Він приїхав увечері, але Миколи вже не було. Віктор Петрович сказав, що я вигадую, що я лізу не у своє діло. Ваш чоловік накричав на мене.

Марина згадала той вечір. Дмитро справді повернувся злий і казав: «Ця помічниця каламутить воду. Батькові здається, що навколо вороги, а вона його накручує». Марина тоді тільки втомлено сказала: «Може, іншу знайдемо?» І все.

— А весілля? — спитала вона.

Аня стиснула пакет так, що целофан зашурхотів.

— Микола хотів, щоб Віктор Петрович підписав довіреність на продаж дому. Але нотаріус відмовився приїжджати без родичів, бо дідусь… — Вона запнулася. — Бо стан був сумнівний. Тоді Микола вигадав інше. Він сказав Вікторові Петровичу, що ваш чоловік хоче визнати його недієздатним і відправити в інтернат. Показав якісь папери. Віктор Петрович злякався.

— І вирішив одружитися з вами?

— Не він вирішив. Я.

Марина не змогла приховати подиву.

Аня почервоніла плямами.

— Я знаю, як це звучить. Але Микола вже знайшов жінку, яка мала стати його «дружиною». Не справжньою. Підставною. Старшу, з документами. Вона б підписала все, що треба. Я почула їхню розмову в комірчині. Вони говорили, що після весілля дружина зможе впливати, доглядати, супроводжувати до нотаріуса, а потім дім швидко піде. Я злякалася і сказала Вікторові Петровичу правду. Він спершу не повірив. Потім я показала йому запис.

— Який запис?