Свекор одружився з молодою дівчиною, і невдовзі в домі почали відбуватися дивні речі

— На телефоні. Микола говорив із тією жінкою. Я записала через двері.

— І Віктор Петрович повірив?

— На один день. — Аня гірко всміхнулася. — У нього ніби вікна відчинялися й зачинялися. Вранці він усе розумів, увечері вже казав, що я злодійка. Тоді він сам сказав: «Якщо вже хтось має бути моєю дружиною, нехай будеш ти. Ти хоч не продаси мене одразу». Я не хотіла. Я клялася, що це дурниця. Але він наполіг. Сказав, що так ми виграємо час.

Марина стояла під мжичкою й відчувала, як попередня картина розсипається. У ній з’являлися нові лінії, темні й страшні.

— Чому після весілля ви замкнулися?

Аня заплющила очі.

— Бо Микола прийшов уночі. Не сам. Віктор Петрович на той час уже знову був не при собі. Кричав, що я його отруїла. Микола зажадав документи з сейфа. Він знав, де ключ. Почалася бійка. Віктор Петрович ударив мене. Потім Микола вдарив його. Я… я не знала, що робити. Зв’язала Віктора Петровича шарфом, щоб він не кидався. Микола забрав документи з сейфа, але не встиг знайти стару розписку. Він шукав її. Дуже злився.

— Яку розписку?

— Не знаю. Він усе повторював: «Де папір від Романа? Старий козел його сховав». Потім пішов, сказав, що повернеться. А я боялася вийти. Боялася, що вони під дверима. Боялася за Сергія. Телефон записував усе, але ваш чоловік вибив двері раніше, ніж я змогла пояснити.

— Чому Віктор Петрович звинувачує вас?

— Бо Микола йому це втовкмачив. І таблетки. І страх. І… — Аня відвернулася. — Може, тому, що так легше. Повірити, що винна чужа дівчина, а не людина, яку він сам пустив у дім.

Марина хотіла спитати ще, але в Ані задзвонив телефон. Дівчина подивилася на екран і зблідла.

— Мені треба йти.

— Аню, зачекайте. Де ваш брат?

— Я не скажу.

— Я можу допомогти.

— Ви не зможете.

— Я спробую.

Аня дивилася на неї довго, з такою недовірою, ніби допомога була словом із чужої мови.

— У нього є рюкзак, — нарешті сказала вона. — Сірий, із червоною блискавкою. Якщо побачите — не чіпайте. Там не його речі.

— Де побачити?

Але Аня вже сіла в автобус, що під’їхав. Марина залишилася на зупинці сама, з мокрим волоссям і відчуттям, що двері, які Дмитро вибив тієї ночі, насправді лише прочинили щось набагато страшніше.

Вона вирішила перевірити Миколу Мороза. Не сама — через знайому юристку Ольгу, з якою колись працювала в бухгалтерії. Ольга приймала в маленькому офісі над магазином тканин. На підвіконні в неї стояли три кактуси, поруч лежала стоска справ, перев’язаних гумками.

— Мороз Микола? — перепитала вона, друкуючи щось у пошуку. — У нас таких пів міста. Чим займається?

— Називається юристом. Допомагає літнім із документами.

Ольга підвела брову.

— Найслизькіша категорія. Довіреності, дарчі, спадщина. Родичі потім волосся на собі рвуть.

Вона довго дивилася бази, відкриті реєстри, старі судові рішення. Потім повернула монітор до Марини.

— Ось. Микола Андрійович Мороз. Був помічником у юридичній фірмі, потім звільнений. Дві цивільні справи: оскарження довіреності, визнання правочину недійсним. В обох фігурували літні власники. До криміналу не дійшло — сторони «примирилися». Розумієш, що це означає?

— Заплатили?

— Або залякали. Або документи зникли. Дивись іще. Його часто супроводжує якась Світлана Дорош. Рієлторка. Точніше, колишня рієлторка. Ліцензії немає, агентства немає, але угоди чомусь виникають.

Марина згадала слова Ані: «жінка, яка мала стати його “дружиною”».

— Світлана… — повторила вона.

— Ти в що влізла?

Марина потерла лоба. Голова боліла так, ніби її стягнули обручем.

— У сімейне.

Ольга уважно подивилася на неї.

— Сімейне рідко буває тільки сімейним. Ти чоловікові сказала?

— Він не вірить.

— Тоді збирай факти, а не почуття. Повідомлення, записи, виписки з лікарні, свідчення сусідів. І не ходи сама туди, де на тебе можуть чекати.

Але Марина пішла. Того ж вечора.

Вона не збиралася заходити в дім свекра — тільки забрати теплі речі для лікарні. Дмитро затримувався біля батька, Артем був на тренуванні, і Марина вирішила, що впорається швидко. Дощ скінчився, у дворі під ногами хлюпала розмокла земля. Хвіртка була зачинена, але в неї залишався ключ.

У домі було темно. Вона ввімкнула світло в передпокої й одразу помітила: килимок лежав не так. Його край загнувся, на підлозі виднілися свіжі сліди брудного взуття.

Марина завмерла.

Нагорі рипнула дошка.

Вона повільно дістала телефон. Набрати Дмитра? Поліцію? Але палець не влучав по екрану. У горлі пересохло.

— Хто тут? — спитала вона, і власний голос видався їй тонким.

Відповіді не було.

Марина зробила крок назад до дверей. І в цю мить зверху почувся чоловічий шепіт:

— Дивись у шафі. Старий міг туди запхати.

Інший голос відповів: