Свекруха була певна, що домоглася розлучення, аж поки я не винесла останню сумку чоловіка й не показала документи

Зима вступила у свої права, вкривши місто пухнастою білою ковдрою. Життя Богдана перетворилося на філію пекла. Позбавлений ресторанних доставок, смачної кави й м’якого ліжка, він упав у глибоку, в’язку депресію.

Необачно звільнившись із проєктного інституту, Богдан тепер цілодобово лежав на короткому продавленому диванчику у вітальні Галини Степанівни, підібгавши ноги, і нудно пиляв матір.

— Це ти винна, — бурмотів він у стелю, дивлячись на тріщини в штукатурці. — Ти казала: «Вона тобі не пара», «збирай речі». От і сидимо тепер біля розбитого корита. Задоволена?

Галині Степанівні відповідати було ніколи.

Вона металася містом. Попередження Павла Мироновича виявилося більш ніж реальним. Його юрист телефонував щодня, ввічливо, але твердо нагадуючи про наближення суду.

Свекруха в жаху продала всі свої таємні валютні заощадження, відкладені на похорон, здала до ломбарду золоті каблучки й узяла два споживчі кредити під грабіжницький відсоток. Уся сума боргу разом із нарахованими відсотками була переказана на рахунок Павла Мироновича буквально в останній день. Тепер Галина Степанівна харчувалася виключно перловкою по акції.

Усе частіше вона замислювалася про свою занедбану дачу за містом. У її голові зрів план масштабного вирощування картоплі, моркви й кабачків, бо виплачувати кредити й годувати здоровенного тридцятирічного лоба на одну пенсію виявилося нереально. Корона корінної мешканки столиці остаточно сповзла набік, зачепившись за старі граблі.

Оксана просто жила. У її квартирі панували тиша й спокій. Вона охоче витрачала власні гроші на комфортне життя й працювала за ноутбуком, сидячи просто на підлозі в піжамі.

Одного разу в передпокої по чистому ламінату зацокотіли кігтями собачі лапи. Величезний кудлатий пес на ім’я Пончик недовірливо озирав нове житло. Він уткнувся Оксані великою головою в коліна й полегшено зітхнув.

Оксана почухала його за вухом, поправила новий шкіряний нашийник і всміхнулася.

— От із тобою, Пончику, я готова поділитися житлоплощею, — радісно повідомила вона. Життя виразно вдалося, а головне — жодних більше тюфтель і чужих автомобільних витрат.

Тільки вона, Пончик і її власні, чесно зароблені квадратні метри.