Свекруха набрала повний кошик дорогих продуктів, розраховуючи, що платити знову буду я

Вони підійшли до машини мовчки. Марта смикнула задні дверцята, Валентина Миронівна важко опустилася на переднє сидіння. Двері грюкнули майже одночасно.

Салон наповнився тугою, дзвінкою тишею. Радіоведучий щось розповідав бадьорим голосом, але його слова ніби розбивалися об нерухомий профіль свекрухи. Валентина Миронівна дивилася тільки вперед. Губи її стиснулися в тонку лінію.

— Пристебніться, — сказала Оксана. — Безпеку ніхто не скасовував.

Машина м’яко виїхала з парковки. Усю дорогу ніхто не вимовив ані слова. Марта навіть не дістала телефон. Вона дивилася у вікно з виразом людини, в якої забрали не креми, а право вважати чужий гаманець своїм…

Біля будинку Валентини Миронівни, на околиці, Оксана зупинилася біля під’їзду.

— Приїхали.

Свекруха мовчки схопила пакет із батоном і крупою, відчинила дверцята й вибралася назовні. Ні подяки, ні прощання. Марта вислизнула слідом і грюкнула дверима так, що по кузову пройшов короткий дрож.

Оксана дочекалася, поки вони зникнуть у під’їзді. Лише тоді видихнула, перемкнула радіо на улюблену музику й поїхала додому. Вперше за день дорога здавалася рівною, зрозумілою й такою, що належить їй…