Свекруха набрала повний кошик дорогих продуктів, розраховуючи, що платити знову буду я

У овочевому відділі Валентина Миронівна почала обурюватися якістю, водночас складаючи у візок найкращі рожеві помідори.

— Подивись, усе як несправжнє. Ні запаху, ні душі. Хоча ці, мабуть, нічого. Марто, авокадо бери. Ти ж у нас худнути збиралася, от і їж корисне.

— Корисне несмачне, — протягнула Марта, але авокадо все одно взяла.

Оксана стояла поруч і не клала у свій кошик нічого. Ні помідорів, ні зелені, ні авокадо. Маленький кошик майже нічого не важив, і це відчуття легкості підтримувало її сильніше за будь-які слова. Вона лише спостерігала, як чужий візок поступово набирає ваги й сенсу.

Потім вони звернули до рибної вітрини. Там Валентина Миронівна ожила по-справжньому. Лід під лампами виблискував, продавець у фартуху перекладав шматки риби, а свекруха вже стукала пальцем по склу.

— Молодий чоловіче, оцього лосося. Не хвостову частину. Наріжте нормальними стейками, із середини. За кістки я платити не збираюся…

Продавець мовчки взяв рибу. Поки ніж глухо стукав по дошці, Марта знайшла копченого вугра, креветки й ще кілька упаковок, які, за її словами, «все одно згодяться».

— Мамо, дивись, ікра зі знижкою, — раптом пожвавішала вона, тицяючи нігтем у маленькі скляні баночки.

Знижка була майже символічна, зате жовтий цінник сяяв так переконливо, що Валентина Миронівна розправила плечі.

— Беремо. На бутерброди піде.

— Тоді одразу сім, — вирішила Марта. — Що ми, по одній баночці будемо ганьбитися?

Сім банок одна за одною опустилися у візок із важким скляним стуком. Оксана тим часом дістала з холодильного відділу пляшку кефіру й пачку фермерського сиру. Поставила їх у свій маленький кошик акуратно, ніби позначала межу майбутнього чека. Дві прості покупки виглядали поруч із їхнім гастрономічним розмахом майже смішно, але саме в цій скромності сьогодні була її головна оборона…